Слава ЗСУ!

Розділ XX

В осінній ночі місяць зник,

Стежки у лісі замело…

Радіє щиро мандрівник –

Зачув самітника псалом.

Заграла пісня на вустах –

І лід на серці миттю скрес.

До сонця так співає птах,

І пісня лине до небес.

«Самітник біля струмка святого Климентія»

луги Седрика, ідучи за своїм таємничим провідником, години за три дісталися невеликої галявини серед лісу, у центрі її величезний дуб розкинув навсібіч своє могутнє гілля. Під деревом на траві лежали четверо чи п'ятеро йоменів; поблизу, освітлений місяцем, повільно походжав вартовий.

Зачувши наближення кроків, він негайно здійняв ґвалт; сплячі миттю прокинулися, схопилися на ноги й одностайно натягнули луки. Шість стріл лягли на тятиву й були спрямовані в той бік, звідки чувся шерхіт, але щойно стрільці вгледілися та впізнали провідника, вони привітали його з глибокою повагою.

— Де Мірошник? — запитав провідник.

— На дорозі до Ротергему.

— Скільки при ньому людей?

— Шестеро, і є надія на гарну поживу, якщо допоможе Святий Миколай.

— Благочестиво сказано! — сказав Локслі. — А де Ален з Вибалки?

— Пішов на дорогу до Вотлінга — підстерегти пріора з Жорво.

— І це гарно придумано, — сказав проводир. — А де чернець?

— У себе в келії.

— Туди я піду сам, — сказав Локслі, — а ви йдіть у різні боки та зберіть усіх товаришів. Намагайтеся зібрати якнайбільше народу, тому що є на оці велика дичина, яку важко загнати, притому вона кусається. На світанку всі приходьте сюди, я буду тут… Стривайте, — додав він. — Я мало було не забув про найголовніше. Нехай двоє з вас вирушать швидше до Торкпістона, до замку Фрон де Бефа. Загін переодягнених пройдисвітів везе туди кілька полонених. Не спускайте їх з ока. Навіть у разі, якщо вони доберуться до замку, перш ніж ми встигнемо зібрати сили, честь зобов'язує нас покарати їх. Тому стежте за ними гарненько, і нехай наймоторніший із вас принесе мені звістку про те, що там коїться.

Стрільці обіцяли все виконати як слід та швидко розійшлися врізнобіч. Тим часом їхній проводир і слуги Седрика, які дивилися на нього тепер з найбільшою повагою й деяким острахом, продовжували свій шлях до каплиці урочища Копменгерст.

Коли вони досягли освітленої місяцем галявини й побачили напівзруйновані залишки каплиці, а поруч із нею бідне житло самітника, що цілком відповідало суворому благочестю його мешканця, Вамба прошепотів на вухо Гурту:

— Коли тут справді мешкає злодій, то правду каже прислів'я: «Що ближче до церкви, то далі від Господа Бога». Я готовий закластися на свою шапку, що це так і є. Послухай-но, що за спів звучить в цій келії подвижника.

У цю хвилину самітник та його гість горлали стародавню застільну пісеньку з таким приспівом:

Налий-но чари, згинуть чвари! Зух і пройда, зух і пройда! Налиймо чари, згинуть чвари! Пий — видно пана по халявах. Налий-но чари, згинуть чвари!

— Справді непогано співають! — сказав Вамба, пробуючи підтягти приспів. — Але скажіть на милість, хто б міг подумати, що почує глупої півночі у келії самітника такий веселенький псалом!

— Що ж тут дивного, — сказав Гурт. — Усім відомо, що тутешній паламар — знаний веселун; він убиває добру половину всієї дичини, яка щезає в цих місцях. Кажуть, начебто лісничий скаржився на нього своєму начальству, і якщо самітник не схаменеться, з нього зірвуть і рясу, і скуфію.

Поки вони перемовлялися, Локслі щосили грюкав у двері; нарешті самітник і його гість почули цей стукіт.

— Клянуся чотками, — вигукнув самітник, — раптово обірвавши свої дзвінкі рулади, — хтось стукає! Заради мого каптура, я не хотів би, щоб нас захопили за такою приємною справою. Всяка людина має недоброзичливців, шановний Ледарю; ще знайдуться злі пліткарі, які гостинність, з якою я прийняв втомленого мандрівника та збавив із ним три години нічного часу, назвуть розпустою й пияцтвом.

— Але ж це підлий наклеп! — сказав лицар. — Мені б хотілося провчити їх як слід. Однак це правда, святий паламарю, що у всякої людини є вороги. У тутешньому краї є такі люди, з якими я сам охочіше розмовляв крізь ґрати забрала, ніж із відкритим обличчям.

— То надягай мерщій на голову свій залізний горщик, друже Ледарю. А я тим часом приберу ці олов'яні фляги. Те, що в них було налито, бовтається тепер у моїй голові. А щоб не чутно було брязкоту посуду, бо в мене трохи руки трясуться, підтягни ту пісню, що я зараз заспіваю. Тут справа не в словах. Я й сам не дуже твердо їх пам'ятаю.