Слава ЗСУ!

З цими словами вона вийшла на узлісся, де стояв крихітний, із чотири фути заввишки, будиночок.

- Хоч би хто там жив, - вирішила Аліса, - з'являтись їм на очі отакою ніяк не годиться: вони ж можуть побожеволіти зі страху!

Тож вона почала потрошку надкушувати гриба з правої руки і не виходила з лісу доти, доки не поменшала до дев'яти дюймів. [54]

Розділ шостий Порося та перець

Хвилину-другу вона дивилася на будиночок, гадаючи, як бути далі. Раптом з лісу вибіг лакей у лівреї і гучно затарабанив у двері кісточками пальців. (Що то лакей, вона здогадалася завдяки лівреї, бо з лиця то був радше карась.) Відчинив йому другий лакей - кругловидий, з лупатими очима, схожий на жабу. Аліса завважила, що обидва мали дрібно закручене й напудрене волосся. Їй страшенно закортіло дізнатися, що ж буде далі, - вона висунулася з гущавини й наставила вуха.

Лакей-Карась видобув з-під пахви величезного - завбільшки, як він сам, листа і, простягши його Жабунові, врочисто оголосив:

- Для Герцогині. Запрошення від Королеви на крокет.

Лакей-Жабун узяв листа і тим самим тоном повторив ті самі слова, ледь змінивши їхній порядок:

- Від Королеви. Запрошення на крокет для Герцогині.

Відтак обидва вдарили один одному чолом - так низько, аж посплутувалися кучериками.

Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо. Аліса несміливо підступила до дверей і постукала. [55]

- З вашого стуку, як з риби пір'я, - зауважив лакей, - і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а по-друге, там такий шарварок, що вас однак не почують.

І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав, і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд.

- Тоді скажіть, будь ласка, - озвалася Аліса, - як мені туди зайти?

- Ваш стук мав би якийсь сенс, - провадив Жабун, не зважаючи на неї, - якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку - я б вас, звичайно, випустив.

Кажучи так, він не переставав дивитися в небо.

Алісі це здалося жахливою нечемністю.

"Хоча, можливо, він і не винен, - сказала вона про себе. - Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання".

- То як мені туди зайти? - голосно повторила Аліса.

- Я тут сидітиму, - зауважив лакей, - аж до завтрього...

Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль - він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима.

- ... а може, й до післязавтрього, - тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося.

- Як же мені туди зайти? - ще голосніше повторила Аліса. [56]

- А це ще, знаєте, не вгадано, - сказав лакей, - чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?

Так, звичайно, - та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном.

"Це просто жахливо, - проказала вона сама до себе, - як вони всі тут люблять сперечатися!"

Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад.

- Я сидітиму тут, - сказав він, - вряди-годи, день у день...

- А що робити мені? - запитала Аліса.

- Що завгодно, - відповів Жабун і засвистав.

- Ет, що з ним балакати! - розпачливо подумала Аліса. - Він же дурний, аж світиться! - і вона штовхнула двері й переступила поріг.

У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані - з усього видно, юшку.

- Їхня юшка явно переперчена! - сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.

Навіть їхнє повітря - і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.

- Чи не сказали б ви мені ласкаво, - трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, - чому ваш кіт такий дурносміх? [57]

- Бо він - чеширський!* - пояснила Герцогиня. - Ох ти ж порося!

Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:

- А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.

- Коти із графства Чешир сміються на весь шир, - сказала Герцогиня. - Майже всі.