Слава ЗСУ!

Також сказало серце про те, чого юнак раніше не помічав — про небезпеки, які йому загрожували, а він їх не відчув. Серце зізналося, що одного разу заховало рушницю, яку він поцупив у батька, — бо він міг себе ненароком поранити. І ще нагадало йому про той день, коли він занедужав серед поля, його знудило й він міцно заснув. Попереду на нього чигали двоє грабіжників, які намірилися вкрасти в нього вівці, а його самого замордувати. Але юнак не з’явився й вони пішли собі геть, гадаючи, що він змінив маршрут.

— Чи всім людям допомагають серця? — запитав юнак Алхіміка.

— Лише тим, хто живе Леґендою. А ще дітям, старим і пиякам.

— Це означає, що я омину всі небезпеки?

— Це означає тільки, що серце робить усе, що може, — відповів Алхімік.

Одного вечора вони минали табір якогось племені. На кожному розі там стояли, зі зброєю напоготові, араби у розкішних білих халатах. Чоловіки курили кальяни й розмовляли про війну. Ніхто не звернув жодної уваги на двох подорожніх.

— Тут цілком безпечно, — ствердив юнак, коли вони проминули табір.

Алхімік сердито відізвався:

— Довіряй серцю, але не забувай, що ти в пустелі. Коли воюють чоловіки, бойові крики долинають до Світової Душі. Ніхто не уникне наслідків того, що діється на Землі.

«Весь світ — одне ціле», — подумав юнак.

І тут, ніби на підтвердження слів Алхіміка, за плечима у них виросли двоє вершників.

— Далі їхати не можна, — сказав один із них. — Тут район військових дій.

— Я не іду далеко, — відповів Алхімік, дивлячись вершникам прямо у вічі. Вони якусь мить помовчали і — пропустили їх.

Юнак був здивований.

— Ви їх підкорили своїм поглядом! — вигукнув він.

— Очі виявляють силу душі, — відповів Алхімік.

Це правда, подумав юнак. У таборі серед юрби він помітив одного воїна, котрий пильно на них дивився. Той стояв так далеко, що не було навіть видно обличчя. Але юнак був певен, що воїн дивився саме на них.

Коли вони нарешті подолали гірське пасмо, що тяглося вздовж усього небокраю, Алхімік повідомив, що до Пірамід залишилося два дні.

— Наші шляхи невдовзі розійдуться, — сказав юнак. — Навчіть мене Алхімії.

— Ти вже все знаєш. Як проникати у Світову Душу й як віднаходити скарб.

— Ні, я не це маю на увазі. Я говорю про перетворення свинцю в золото.

Алхімік не став порушувати тишу пустелі й відповів юнакові лише тоді, коли вони зупинилися поїсти.

— Все у Всесвіті проходить еволюцію, — сказав він. — А золото, вважають маги, — це метал, який еволюціонував найбільше. Не запитуй, чому; я цього не знаю. Знаю лише, що Традиція завжди непомильна. Але люди не збагнули слів магів. І золото, замість того, щоб бути символом еволюції, стало причиною конфліктів і воєн.

— Все на світі говорить різними мовами, — втрутився юнак. — Був час, коли для мене стогін верблюда був просто стогоном. Пізніше він перетворився у сигнал небезпеки. І врешті-решт знову став звичайним скиглінням.

Юнак замовк. Адже Алхіміку і так усе відомо.