Слава ЗСУ!

— Хто ви, містере? — запитав він.

— Ніхто, — пройшов я повз нього до дверей. Утім, він заслуговував на більше. Сирени вже звучали зблизька, але я обернувся. — Твій добрий янгол, — сказав я. А тоді прослизнув крізь задні двері, у Гелловін 1958 року.

15

Дорогою по Ваймор-лейн у бік Вітчем, я побачив спалахи синіх мигавок, що мчали на Кошут-стрит, і продовжив іти. За два квартали житлового району я повернув на Джерард-авеню. На хідниках стояли люди, дивилися в той бік, де вили сирени.

— Містере, ви не знаєте часом, що там трапилося? — запитав у мене якийсь чоловік. За руку він тримав Білосніжку в кросівках.

— Я чув, що діти підривали петарди, — кинув я. — Можливо, це спричинилося до пожежі. — І я пішов далі, намагаючись приховати ліву половину обличчя, бо поряд стояв вуличний ліхтар, а мій скальп все ще сочився кров’ю.

За чотири квартали звідти я повернув на Вітчем-стрит. На цій далекій від Кошут-стрит вулиці було темно й тихо. Всі наявні поліцейські машини зараз певне перебували на місці пригоди. Добре. Я вже майже досяг рогу Бульвару й Вітчем-стрит, коли коліна в мене зробилися ватяними. Я озирнувся довкола, не побачив жодного колядника і сів на бордюр. Я не мав права зупинятися, але мусив. Все, що було у мене в шлунку, я виригав, хоч і нічого не їв цілий день, окрім одного мізерного батончика (не міг навіть пригадати, чи встиг я його з’їсти весь, до того, як на мене напав Теркотт), і щойно я перебув жорстоку інтермедію, в якій мене було поранено — наскільки серйозно, я дотепер не знав. Вибір був простий: або зупинитися зараз і дозволити своєму тілу перегрупуватися, або зомліти на ходу. Я опустив голову собі між колін і зробив серію глибоких, повільних вдихів, як колись був навчився на курсах Червоного Хреста, які відвідував ще в коледжі, щоби здобути сертифікат рятувальника. Спершу я побачив голову Тугги Даннінга, як вона вибухає під дією руйнівної низобіжної сили важкої кувалди, й від цього млість моя ще більше погіршала. Потім я подумав про Гаррі, забризканого братовою кров’ю, проте ніяк інакше не постраждалого. І про Еллен, котра не запала в кому, з якої їй ніколи не виборсатися. І про Троя. І про Доріс. Її жахливо зламана рука може боліти всю решту її життя, але ж принаймні вона матиме це життя.

— Еле, я це зробив, — прошепотів я.

Але що я наробив у 2011 році? Що я зробив нашому 2011 року? То були питання, на які ще треба було отримати відповіді. Якщо через ефект метелика трапилося щось жахливе, я завжди зможу повернутись назад і все стерти… хіба що, змінюючи напрямок життя родини Даннінгів, я якимсь чином змінив заразом і напрямок життя Ела Темплтона. Припустімо, що харчевні більше нема на тому місці, де я її залишив? Припустімо, виявиться, що Ел ніколи її туди не перевозив з Оберна. Або взагалі ніколи не відкривав ніякої харчевні? В таке мало вірилося… але ж от, я сиджу тут, на бордюрі 1958 року, і кров сочиться з подряпини на моїй голові, підстриженій у 1958 році, в таке мені віриться?

Я підвівся на рівні, похитнувся і вирушив далі. Праворуч, далі по Вітчем-стрит, я бачив спалахи й вертіння вогнів синіх блимавок. На перехресті з Кошут-стрит зібрався невеличкий натовп, але всі там стояли спинами до мене. Церква, де я залишив свою машину, містилася просто через дорогу. «Санлайнер» тепер стояв самотній на парковці, але на вигляд був у повнім порядку; ніякі гелловінські штукарі не поспускали на ньому шини. А тоді я помітив жовтий квадратик під двірником на лобовому склі. Думкою я стрибнув до Жовтої Картки, і нутро в мені захололо. Я вихопив той аркушик і, читаючи на ньому написане, полегшено віддихнув: ПРИЄДНУЙТЕСЬ ДО СВОЇХ ДРУЗІВ І СУСІДІВ НА СЛУЖБІ ЦІЄЇ НЕДІЛІ О 9 РАНКУ. НОВАЧКИ ЗАВЖДИ ВІТАЮТЬСЯ! «ЖИТТЯ — ПИТАННЯ. ІСУС — ВІДПОВІДЬ».