Слава ЗСУ!

Ви, либонь, очікуєте, що репортаж про сенсаційний злочин мусив стати головним на першій шпальті місцевої газети, але в Деррі — тому Химерному містечку — про власні криваві жахи намагалися розводитися якомога менше. Головна стаття того дня стосувалася зустрічі в Женеві представників Росії, Великої Британії та Сполучених Штатів, де обговорювався можливий договір про заборону ядерних випробувань. Під нею йшов репортаж про чотирнадцятирічного шахового вундеркінда на ім’я Боббі Фішер[250]. А вже в самісінькім низу передньої шпальти, зліва (куди, як повчають нас медіа-експерти, людське око якщо й позирає, то вкрай рідко) містився заголовок: КРИВАВА БІЙНЯ ПРИЗВЕЛА ДО ЗАГИБЕЛІ 2-х ОСІБ. Повідомлялося, що «видний член бізнесової спільноти й активний учасник багатьох благодійних справ» Френк Даннінг «у стані оп’яніння» прибув ввечері в п’ятницю близько 20:00 до будинку своєї дружини, з якою вони жили окремо. Після сварки з нею (а я нічого такого не чув… хоча особисто там перебував) Даннінг ударив дружину молотком і зламав їй руку, а потім убив свого дванадцятирічного сина Артура Даннінга, коли той намагався захистити матір.

Стаття продовжувалася на сторінці 12. Прокрутивши туди, я отримав винагороду у вигляді знімка ворога, котрий став мені приятелем, Білла Теркотта. Текст повідомляв, що «містер Теркотт проходив повз садибу Даннінгів». Почувши звідти крики й плач, він кинувся бігом до будинку, побачив крізь прочинені двері, що там відбувається і закликав містера Даннінга «припинити вимахувати молотком». Даннінг відмовився; містер Теркотт помітив на поясі в Даннінга мисливський ніж у піхвах і витяг його; Даннінг обернувся до містера Теркотта, той з ним зчепився; під час боротьби, що виникла між ними, Даннінг дістав смертельний уріз. А за кілька секунд по тому героїчного містера Теркотта вразив інфаркт.

Я сидів, дивився на старий знімок — Теркотт стоїть з сигаретою в кутику губ, спираючись ногою на бампер якогось седана випуску кінця сорокових — і барабанив пальцями собі по стегнах. Даннінг отримав удар у спину, і не мисливським ножем, а багнетом. Даннінг не мав при собі ніякого мисливського ножа. Кувалда — котру ніде не було названо як таку — була його єдиною зброєю. Чи могла поліція Деррі пропустити такі кричущі деталі? Я не бачив для цього підстав, хіба що вони там були такими ж сліпими, як Рей Чарлз[251]. Утім, для того Деррі, яке я встиг пізнати, ця газетна стаття була цілком логічною.

Мабуть, я усміхався. Історія виглядала настільки дикою, що аж розкішною. Всі безпорадні кінці було між собою пов’язано. Ось вам оскаженілий п’яниця-чоловік, ось заціпеніла в переляку родина, ось героїчний випадковий перехожий (жодної згадки про те, навіщо й куди він ішов). Що вам іще потрібно? Ну й, звісно, не було згадки про присутність там якогось Таємничого Незнайомця. Написано геть-чисто в стилі Деррі.

Я порився у холодильнику, знайшов залишки шоколадного пудингу і зжер його, стоячи біля столу, дивлячись у вікно на своє заднє подвір’я. Взявши на руки Елмора, я пестив його, аж поки він не почав пручатися, вимагаючи звільнення. Повернувшись до комп’ютера, я стукнув по першій-ліпшій клавіші, щоб прогнати з екрану сполоханий скрін-сейвер, і ще якийсь час дивився на фото Білла Теркотта. Героя, який втрутився в рятування чужої родини, отримавши за свої старання інфаркт.

Врешті-решт я підійшов до телефону і набрав номер довідкової служби.

8

У Деррі не виявилося номерів, зареєстрованих на Доріс, Троя і Гарольда Даннінгів. Останньою моєю спробою, без покладання великих надій, стала Еллен; якщо вона навіть зараз живе ще в Деррі, то, найімовірніше, має прізвище свого чоловіка. Проте подеколи саме неблизькі постріли потрапляють у ціль (зловредним тому доказом є, зокрема, постріл Лі Гарві Освальда). Я так здивувався, коли телефонний робот прокашляв мені номер, що навіть впустив олівець. Замість передзвонювати до довідкової служби, я натиснув 1, щоб набрався щойно повідомлений мені номер. Не певен, що я наважився б за ним телефонувати, якби взяв якийсь час на роздуми. Іноді ми не бажаємо знати, правда? Іноді ми боїмося знання. Доходимо до якоїсь межі й вертаємо назад. Але я хоробро тримався за слухавку, поки в Деррі лунали гудки: один, другий, третій. Після наступного, мабуть, ввімкнеться автовідповідач, і я вже вирішив, що жодного повідомлення наговорювати не буду. Я не мав уявлення, що сказати.