Слава ЗСУ!

Я показав дошку для крибеджу.

— Я дізнався у Бравні, що ви неабиякий гравець. Отже, маю для вас пропозицію.

Місіс Каллем схвилювалася.

— Ми з чоловіком належимо до методистської церкви, містере Емберсон. Турніри — це просто розвага. Він виграв той приз, і я його завжди полірую, щоб гарно виглядав на камінній полиці, але якщо ви бажаєте грати в карти на гроші, ви завітали не в той дім. — Вона усміхнулась. Я побачив, що їй це коштувало деяких зусиль, але все одно усмішка в неї була доброю. Мені подобалася ця жінка. Обоє вони мені подобалася.

— Вона права, — Каллем заговорив вибачливо, проте твердо. — Колись було я грав по пенні за кілочок, коли ще працював у лісі, але то було ще до того, як я зустрів Марні.

— Я ж не божевільний, щоби з вами грати на гроші, — заперечив я, — бо я взагалі не вмію грати. Але хочу навчитися.

— Ну, в такому випадку, заходьте, — запросив він. — Радо вас навчу. Це не забере більше п’ятнадцяти хвилин, а в нас іще ціла година до того часу, коли ми зазвичай сідаємо вечеряти. Та хай йому грець, якщо ви вмієте додавати до п’ятнадцяти й рахувати до тридцяти одного, ви вже вмієте грати в крибедж.

— Певен, що там є дещо більше, аніж просто рахування та додавання, бо інакше б ви не вибороли третє місце в турнірі округу Андроскоґґін, — сказав я. — Фактично, мені й потрібне дещо більше, аніж просто навчитися правил гри. Я хочу придбати у вас один день вашого часу. П’ятнадцяте листопада, якщо бути точним. Скажімо, з десятої ранку до четвертої після полудня.

Тепер на обличчі його дружини відбився переляк. Вона притисла дитину до грудей.

— За шість годин вашого часу я заплачу вам двісті доларів.

Каллем насупився:

— Що за гру ви задумали, містере?

— Сподіваюся, тільки крибедж. — Цього, втім, не здавалося достатнім. Я бачив це по їхніх обличчях. — Послухайте, я навіть не буду намагатися вас переконувати, ніби в моїй пропозиції нема нічого іншого, окрім неї самої, але якби я спробував все пояснити, ви б вирішили, що я божевільний.

— Я вже так думаю, — промовила Марні Каллем. — Енді, скажи йому, щоб ішов звідси.

Я обернувся до неї.

— В цьому нема нічого поганого, нічого незаконного, це не якесь шахрайство, тут нема прихованої небезпеки. Клянуся. — Проте сам я вже гадав, що нічого не вийде, хай хоч клястимуся я, хоч ні. Дурна виявилася ідея. Підозри Каллема мусять ще й подвоїтися, коли він побачить мене п’ятнадцятого числа поблизу Дому зібрань друзів.

Проте я не припинив натиску. Це було те, чого я навчився в Деррі.

— Всього лиш крибедж, — сказав я. — Ви вчите мене гри, ми граємо кілька годин, я даю вам дві сотні баксів, і ми розходимося друзями. Що на це скажете?

— Звідки ви, містере Емберсон?

— З північної частини штату, приїхав нещодавно з Деррі. Займаюся комерційною нерухомістю. Зараз, перед тим як вирушити далі на південь, відпочиваю на озері Себаго. Бажаєте почути якісь імена? Рекомендації, так би мовити? — Я усміхнувся. — Від людей, котрі підтвердять вам, що я не причинний?

— У мисливський сезон він щонеділі ходить у ліс, — повідомила місіс Каллем. — Це єдиний день, коли він має таку можливість, бо весь тиждень працює, а повертається додому, коли вже так близько до смерку, що й рушницю заряджати не варто.

Дивилася вона так само недовірливо, але тепер я помітив у її погляді ще дещо, дещо таке, що дарувало мені надію. Коли ти молода і вже маєш дитину, а твій чоловік займається ручною працею, на що вказували його мозолясті, потріскані долоні, двісті баксів — це чималенько харчів. Або у 1958 році — дві з половиною щомісячні виплати за дім.