Слава ЗСУ!

Отже, після однієї майже цілком безсонної ночі в липні, коли сонарні попискування спинного мозку лунали особливо голосно, я спакував своє майно (сейф з моїми мемуарами й готівкою я заховав під запасним колесом у багажнику «Санлайнера»), залишив записку і останній чек хазяїну будинку і взяв курс по шосе № 19 на північ. Першу ніч у дорозі я провів у мізерному автокемпінгу в Де-Ф’юніак Спрингс[322]. У сітках зяяли діри, і поки я не вимкнув єдину в моїй кімнаті лампочку (вона, гола, звисала зі стелі на довгому дроті), мене обсідали москіти завбільшки як літаки-винищувачі.

А проте спав я, як немовля. Жодних кошмарів, попискування мого внутрішнього радара вщухло нанівець. І цього мені вже було достатньо.

Першого серпня я прибув до Галфпорту в Луїзіані, щоправда, перший заїзд «Ред Топ» на околиці міста, біля якого я зупинився, відмовився мене прийняти. Клерк того закладу пояснив мені, що в них кімнати лише для негрів, і порадив готель «Південна гостинність», який він назвав «найайгарнішим ув Ха’фпо’ті». Може, й так, але загалом, гадаю, мені було б приємніше у «Червоному Топі». Слайд-гітарист, чия гра доносилася з сусіднього гриль-бару, там звучав суперово.

6

Новий Орлеан не лежав переді мною на прямому шляху до Великого Д, але з ущухлим хребетним сонаром у душі моїй віднайшовся туристичний настрій… хоча не Французький квартал, не пароплавний причал на Б’єнвіль-стрит і не Vieux Carré[323] мені хотілось відвідати.

У вуличного торговця я купив мапу і по ній знайшов дорогу до єдиного об’єкта, що цікавив мене. Я залишив машину на стоянці і після п’ятихвилинної прогулянки опинився перед фасадом будинку № 4905 на Магазин-стрит, де житимуть Лі й Марина Освальд зі своєю донечкою Джун в останню весну й літо життя Джона Кеннеді. Це був облізлий будинок — хоча ще не зовсім руїна — із зарослим подвір’ям за залізним парканчиком заввишки по пояс. Фарба його нижнього поверху, колись біла, тепер облущилася до жовтизни кольору сечі. Верхній поверх залишався нефарбованим сірим дощатим сараєм. Розбите вікно там було затулено картоном з написом: 10 °CОВНО ОРЕНДИ ДЗВОНІТЬ MU3-4192. На цьому ґанку з іржавими перилами у вересневих сутінках 1963 року сидітиме в самій лиш білизні Лі Освальд і, стиха шепочучи: «Пух! Пух! Пух!», цілитиметься у перехожих, клацаючи курком тієї наразі незарядженої гвинтівки, котрій судитиметься стати найзнаменитішою в американській історії.

Якраз про це мені думалося, коли хтось поплескав мене по плечі, від чого я ледь не скрикнув. Гадаю, я таки здригнувся, бо чорний молодик, котрий мене був потурбував, поштиво зробив крок назад, піднявши порожні руки.

— Перепрошую, сар. Перепрошую, йа не маав наміру ваас на’якати.

— Та так, все гаразд, — відповів я. — Я сам винен.

Ця моя заява його явно збентежила, але він був заклопотаний справою і зразу ж почав її викладати… хоча для цього йому довелося знову до мене наблизитись, бо та його справа вимагала тону, тихішого за розмовний. Він бажав знати, чи не зацікавить мене купівля кількох веселящих паличок. Я, здається, зрозумів, про що він говорить, проте не був цілком певним, поки він не додав: «Висоокок’аасна бо’отяна траваа, сар».

Я сказав йому, що пас, але якщо він підкаже мені в цьому Парижі Півдня гарний готель, від мене йому перепаде півбака. Коли він заговорив знову, голос в нього звучав набагато жвавіше.

— Опінії різняться, але я вибрав би готель «Монтелеон», — і він показав мені потрібний напрямок.