Слава ЗСУ!

— Джордже? А куди вони пішли?

Праворуч від мене сиділа Мімі Коркоран. У якийсь момент вона взяла мою руку і тепер стискала її. Дужче, дужче, дужче. Ми сиділи на першому ряді. Поруч з нею, з іншого боку, з напіввідкритим ротом на сцену дивився Дік Сімонс. То був вираз обличчя фермера, котрий побачив динозавра, що пасеться на його дальнім полі.

— На полювання. Вони пішли полювати. Сіддай, Ленні.

Вінсу Нолзу ніколи не стати актором — радше за все, йому світить стати продавцем філії компанії «Крайслер-Додж» у Джоді, як його батько, — але сильна вистава може відразу підняти рівень гри всіх акторів, і саме це трапилося того вечора. Вінс, котрий на репетиціях тільки пару разів був сягнув найнижчого рівня достовірності (здебільшого завдяки своєму виснаженому, інтелігентському обличчю стейнбеківського Джорджа Мілтона), але зараз він чимсь заразився від Майка. Раптом, десь посеред першої дії, він, здається, усвідомив, що це значить — блукати по життю з єдиним другом, таким, як Ленні, і він утрапив у роль. Тепер, побачивши, як він зсунув на потилицю старий фетровий капелюх, я подумав, що Вінс схожий на Генрі Фонду в «Гронах гніву»[366].

— Джордже!

— Га?

— Ти не збираєшся завдати мені прочуханки?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш, Джордже. — Усміхається. Того ґатунку усмішкою, що каже: «Йо, я знаю, що я йолоп, але ми обоє знаємо, що я не маю на це ради». Сидить на березі уявної річки. Знімає з себе бриля, шпурляє його вбік, куйовдить своє коротке біляве волосся. Говорить голосом Джорджа. Майк вловив ці інтонації вже на першій репетиції, без жодної допомоги з мого боку. — Якби я був один, я міг би жити так легко. Я б знайшов собі роботу і не мав більше ніякого клопоту. — Знов повертається до свого голосу… чи радше до голосу Ленні. — Я можу піти геть. Я можу піти просто в гори і знайти собі печеру, якщо я тобі не потрібен.

Вінс Нолз був понурив голову, а тепер, коли він її підвів і промовив свої наступні слова, голос його звучав непевно, він затинався. Це було те відтворення жалю, якого він ніколи не міг добитися, навіть під час найвдаліших репетицій.

— Ні, Ленні, я хочу, щоб ти залишився тут, зі мною.

— Тоді скажи мені, як ти це казав раніше! Про інших хлопців і про нас!

Саме тоді я й почув перший схлип у залі. За цим прозвучав другий. Потім третій. Такого я не очікував, ні, навіть у найфантастичніших мріях не очікував. Мороз перебіг мені поза плечима, я скрадливо поглянув на Мімі. Вона не плакала поки що, але вологість в її очах підказала мені, що скоро почне. Так, навіть вона — така стара, міцна бейбі, якою вона була.

Джордж завагався, потім взяв Ленні за руку, жест, якого він ніколи б не зробив на репетиціях. «Це манери гоміків», — сказав би він.

— Хлопці, як ми… Ленні, хлопці, як ми, ніколи не мають родин. Вони не мають нікого, кому б до них було небайдуже. — Вільною рукою намацує бутафорський пістолет, схований в нього під піджаком. Наполовину його витягає. Ховає знову. Потім, укріпившись духом, знов дістає. Тримає його в себе біля ноги.

— Але це не про нас, Джордже! Не про нас! Хіба це не так?

Майк зник. Сцена зникла. Тепер там були тільки ці двоє, і на той час, коли Ленні просив Джорджа розказати йому про їхнє маленьке ранчо, про кроликів, про життя з плодів землі, рюмсала вголос уже половина залу. Вінс плакав так гірко, що заледве зумів проговорити свої останні слова, кажучи бідному дурненькому Ленні, щоб той дивився туди, вдалечінь, що ранчо, на якому вони будуть жити, там. Якщо він видивлятиметься достатньо пильно, він зможе його побачити.