Слава ЗСУ!

Гаразд, нехай химерний чудасій цей парубок. Тим не менше, терпіння є великою чеснотою. А я потребую того, що потребую.

— І що в такому разі з цим робити?

Він поплескав по диску:

— Ця штука вмонтовується в основу лампи. Тільки не в торшер, якщо вас не цікавлять записи тупотіння мишей під дошками підлоги, вам це втямки? Вмонтовується у настільну лампу, котра стоятиме достатньо високо, щоб ловити людські балачки. — Він погладив пальцями дроти. — Червоний і жовтий під’єднуються до шнура лампи, шнур лампи встромляється в розетку. Жучок спить, аж поки хтось не ввімкне лампу. Але щойно її ввімкнули, тут вам і бінго, смакуйте на повну.

— А оця штука, це мікрофон?

— Йоп, до того ж, як на американський виріб, це добрий майк. Осьо, бачите ще оці два дроти? Синій і зелений?

— Угу.

Він відкрив картонну коробочку з надрукованими на ній японськими літерами і витяг звідти котушковий магнітофон. Той був більшим за пачку улюбленого «Вінстона» Сейді, проте не набагато.

— Ці дроти підключаєте сюди. Базовий прилад в лампі, магнітофон кладете в якусь шухлядку, можна під трусики вашої дружини. Або просвердлюєте дірочку в стіні й ховаєте його в шафі.

— Магнітофон також живиться через шнур лампи?

— Природно.

— Можу я отримати пару таких «Лун»?

— Я можу організувати вам хоч би й чотири штуки, якщо бажаєте. Хоча це може забрати з тиждень часу.

— Двох вистачить. Скільки?

— Апарати цього штибу недешеві. Пара стане у сто сорок. Дешевше не можу. І тільки готівкою. — Він говорив з жалем, який натякав на те, що ось лишень ми з ним разом щойно насолоджувалися такими приємними техно-мареннями, а тепер наше спільне сновидіння уже майже скінчилося.

— А скільки мені коштуватиме, якщо ви особисто займетеся монтажем? — Я помітив на ньому тінь тривоги і поспішив її розвіяти. — Я не маю на увазі нелегальне вторгнення до будинку, ні, нічого й зблизька такого. Просто встановити жучки в пару ламп і підключити магнітофони — можете ви це зробити?

— Звичайно, я можу, містере…

— Скажімо, містер Доу. Джон Доу[407].

Очі його спалахнули, як, можу собі уявити, вони були спалахнули в Е. Говарда Ганта, тільки-но той уздрів ті перспективи, що крилися в готелі «Вотергейт»[408].

— Гарне ім’я.

— Дякую. І бажано було б мати пару варіантів шнурів. Короткий, якщо мені вдасться сховати магнітофон поблизу, та довший, якщо мені доведеться ховати його в шафі або по інший бік стіни.

— Це я можу, але не варто робити їх довшими за десять футів, бо звук тоді буде зовсім брудний. Ну й, чим довший шнур, тим більше шансів, що хтось його помітить.

Навіть викладач англійської спроможний був це зрозуміти.

— Скільки за всю оборудку?

— Ммм… сто вісімдесят?

Він явно готовий був торгуватися, але я не мав на це ані часу, ані бажання. Тому, виклавши на прилавок п’ять двадцяток, я сказав:

— Решту ви отримаєте, коли я забиратиму апаратуру. Але спершу ми її перевіримо, аби впевнитися, що все працює, згодні?

— Йо, чудово.

— А, ось що ще. Дістаньте вживані лампи. Щоб такі були, ветхі.

— Ветхі?

— Такі, ніби їх надибали десь на надвірному розпродажі або на блошиному ринку по четвертачку за штуку. — Коли маєш в себе за плечима кілька спектаклів (рахуючи з тими, що я колись ставив у ЛСШ, «Про мишей і людей» був у мене п’ятим), ти бодай хоч трішечки, але вже розумієшся на декораціях. Найменше мені хотілося, щоб з якоїсь напівумебльованої квартири хтось поцупив лампу, начинену підслухом.