Слава ЗСУ!

«Приходьте і вчіть, — сказала Мімі. — Це те, для чого ви створені».

2011 рік ніколи ще не здавався таким далеким, як тоді. Чорт забирай, Джейк Еппінг ніколи не здавався таким далеким. У напівосвітленому залі в самісінькому серці Техасу видував рулади рикливий тенор-сакс. Ласкавий вітерець ніс його голос крізь ніч. Барабанщик підступним шарканням піддрочував: «зривайтеся на рівні».

Гадаю, саме тоді я вирішив, що ніколи не повернуся назад.

6

Рикливий сакс і гучі-кучі[433] барабанщик своєю грою підпирали гурт, що звався «Діаманти». Звучала пісня «Стролл»[434]. Але діти танцювали інший танок. Не зовсім стролл.

Прогулянковий крок — стролл — був першим, який вивчили ми з Кристі, коли ввечері щочетверга почали відвідувати уроки танців. Це парний танок, щось таке на кшталт криголаму, коли пара за парою протанцьовують проходом між парубків і дівчат, котрі плескають їм у долоні. Повернувшись до залу, я побачив дещо інше. Тут хлопці й дівчата сходилися одне до одного в обійми, ніби у вальсі, а тоді знову розходилися в протилежні від своїх попередніх позицій боки. Віддалившись, вони погойдувалися на п’ятах, вихитуючи стегнами наперед, рух чарівливий і водночас еротичний.

Стоячи поза столом з наїдками, я побачив, як до лінії хлопців приєдналися Майк, Джим і Вінс. З Вінса мало було толку — сказати, що він танцював, як білий хлопець, було б образливим для всіх білих хлопців світу — натомість Джим із Майком рухалися, як і годилося атлетам з тренованими тілами, інакше кажучи — з інтуїтивною грацією. Вельми скоро більшість дівчат з протилежного ряду вже дивилися тільки на них.

— Я вже була почала за вас хвилюватися! — гукнула Сейді, перекрикуючи музику. — Там все в порядку?

— У повному! — гукнув я їй у відповідь. — Що це за танок?

— Це медісон! На «Бендстенді»[435] його танцюють вже цілий місяць! Хочете, я вас навчу?

— Леді, — промовив я, беручи її за руку, — краще я вас учитиму.

Діти побачили, що ми надходимо, й розсунулися, заплескали в долоні, почулися вигуки: «Місце містерові Е!» та «Покажіть йому, як ви вмієте, міз Дангіл!» Сейді, сміючись, підтягнула еластичний вінчик, закріплюючи хвіст волосся в себе на потилиці. Розцвічені яскравим кольором щоки зробили її більш ніж просто гарненькою. Вона відхилилася назад на п’ятах, плескаючи в долоні, струшуючи плечима разом з іншими дівчатами, а потім рушила вперед, до моїх рук, дивлячись угору, мені в очі. Я радів, що достатньо високий для того, щоб вона мала таку можливість. Ми обернулися, мов ті заводні фігурки молодої з молодим на весільному пирогу, і розійшлися. Я глибоко вклонився й крутнувся на кінчиках пальців з простягнутими руками, як в Ела Джолсона в пісні «Маммі»[436]. Це додало аплодисментів, а дівчата навіть видали трішки передуючого бітломанії верещання. Я не викаблучувався (ну гаразд, хіба що трішки); мені справді радісно танцювалося. Я вже так давно не танцював.

Пісня скінчилася, рикливий сакс, затихаючи, відходив у ту рок-н-ролову вічність, котру нашому юному діджею подобалося називати кладо-драйвовищем, і ми теж пішли з танцювального плацу.

— Боже, як це було чудово, — сказала вона. Потім взяла мою руку і стиснула. — Ви чудовий.

Перш ніж я встиг щось відповісти, в колонках загримів голос Доналда: