Слава ЗСУ!

Я побачив власне запрошення біля друкарської машинки і відчув себе трохи винуватим. Воно пролежало там три дні, а я його навіть не відкрив.

— Ти хочеш піти? — перепитав я.

— Я була б не проти там з’явитися. — Пауза. — Де ти був весь цей час?

— У Форт-Ворті, — я ледь не додав: «Скуплявся на Різдво». Але утримався. Єдиним, що я купив у Форт-Ворті, була дещиця інформації. І ключ від будинку.

— Ти скуплявся?

І знову я мушу щосили намагатися не брехати.

— Я… Сейді, я насправді не можу сказати.

Зависла довга, довга, пауза. Я раптом зрозумів, що мені жаль, що я не курю. Ймовірно, в мене розвинулася контактна залежність. Знає Бог, я курю пасивно щодня, і то зранку до вечора. В учительській постійно висить сизий туман.

— Там жінка, Джордже? Інша жінка? Чи я пхаю носа не в свої справи?

Ну, там є Айві, але вона не того роду жінка, яку має на увазі Сейді.

— В жіночій парафії є тільки ти.

Знову довга, довга пауза. У довколишньому світі Сейді завжди вміла рухатися безоглядно; у себе в голові — ніколи. Нарешті вона промовила:

— Ти знаєш дуже багато всього про мене, такі речі, що я гадала, ніколи нікому їх не зможу розповісти, але я майже нічого не знаю про тебе. Я оце лише зараз це усвідомила. Сейді вміє бути дурною, Джордже, правда?

— Те не дурна. І ти знаєш головне: я справді кохаю тебе.

— Ну… — сумнів у голосі. Мені згадалося те марення, що наснилося мені у «Кендлвудських Бунгало», і напруженість, яка відбилося на її обличчі, коли я сказав їй, що нічого не пам’ятаю. Чи й зараз у неї той вираз? Чи тепер якийсь інший вираз, трішечки глибший за легку напруженість.

— Сейді? У нас все гаразд?

— Так, — голос тепер трішки впевненіший. — Звісно, все гаразд. Окрім гулянки у тренера. Як ти бажаєш вирішити цю проблему? Не забудь, там буде весь шкільний персонал, і більшість з них будуть п’яними в чіп ще до того, як місіс Тренерова запросить усіх до фуршетного столу.

— Давай сходимо, — відреагував я аж занадто бадьористо. — Гульнемо, рейвонемо.

— Рейво-що?

— Відірвемося, тобто розважимось. Я це хотів сказати. Заскочимо на годинку, ну, може, на півтори, а потім вискочимо. На вечерю в «Сідлі». Тобі годиться такий план?

— Чудово. — Ми скидалися з нею на пару, яка домовляється про друге побачення, після того як перше пройшло безрезультатно. — Влаштуємо собі свято.

Я подумав про Айві Темплтон, як вона учула привид парфумів Сейді і спитала, чи знає моя дівчина, що я никаюся після настання темряви у південному Форт-Ворті за якимсь чудернацьким ділом. Я подумав про Діка Сімонса, згадав, як він казав, що є одна людина, яка заслуговує на те, щоб знати про мене всю правду, де я був і що робив. Але чи зможу я розповісти Сейді про те, як холоднокровно убив Френка Даннінга ради того, щоб він не замордував дружину і трьох зі своїх чотирьох дітей? Розповісти, що я прибув до Техасу, щоб запобігти іншому вбивству і змінити течію історії? Про те, що знаю, як це зробити, бо прибув з майбутнього, де ми з нею могли б вести цю розмову в інтернет-чаті, сидячи кожен перед своїм комп’ютером.

— Сейді, все розрішиться добре. Я тобі це обіцяю.

— Чудово, — знову повторила вона, а потім: — Побачимося завтра, Джордже, в школі. — І повісила слухавку, делікатно і ввічливо відімкнулася.

Свою я тримав у руці ще кілька секунд, дивлячись прямо перед собою в нікуди. Заторохтіло у вікно, яке виходило на моє заднє подвір’я. Дощ кінець кінцем обернувся крижаною крупою.