Слава ЗСУ!

— А я мушу там бути? Щоб усі побачили, що саме купується за їхні долари? На кшталт свині американської беркширської породи на ярмарковому аукціоні?

— Звісно, ні. Хоча я маю сумніви, аби бодай хтось з них зомлів. Більшість тутешніх людей бачили й гірше…

Ми й самі, оскільки працювали у школі такої місцини, де люди переважно займаються фермерством й ранчерством, бачили гірше — згадати хоча б страшно обгорілу під час пожежі в її будинку Брітту Карлсон, або Даффі Гендриксона, у котрого після того, як зісковзнув ланцюг, на якому було підвішено тракторний двигун в гаражі його батька, рука стала схожою на копито.

— Я не готова до такого роду оглядин. І не думаю, що бодай колись стану до цього готовою.

Усім своїм серцем я сподівався, що вона не права. Навіжені цього світу — Джонні Клейтони, Лі Гарві Освальди — не мусять вигравати. Якщо Бог не дарує покращення після того, як вони святкують свої маленькі перемоги, тоді це мусять робити люди. Вони мусять принаймні намагатися це робити. Але наразі не час було займатися моралізаторством на цю тему.

— Тобі допоможе, якщо я скажу, що доктор Еллертон погодився особисто взяти участь в шоу?

Вони на мить забула про своє волосся й вирячилася на мене:

— Що!?

— Він хоче бути задньою частиною Берти.

Танцююча поні Берта була полотняним витвором дітей з мистецького факультету. Вона огиналася на сцені під час кількох скетчів, але головним її номером було вертіння хвостом в запальній джизі під пісню Джина Отрі «Знову в сідлі»[589]. (Хвостом керував, смикаючи за шнурок, артист, котрий грав задню половину Берти.) Не уславлена надто витонченим почуттям гумору сільська публіка сприймала Берту з непідробним захватом.

Сейді почала реготати. Я бачив, що їй від цього боляче, але зупинитися вона не могла. Вона відкинулася на спинку дивана, притискаючи одну долоню собі до лоба, ніби намагалась запобігти вибуху мозку.

— Гаразд, — вимовила Сейді, коли до неї нарешті знову повернулась здатність говорити. — Я дозволяю це робити, аби лише побачити таке. — Потім вона звела очі на мене. — Але я подивлюся шоу тільки на костюмованій репетиції. Ти не витягнеш мене на сцену, де всі на мене дивитимуться й шепотітимуть: «Ой, погляньте-но, бідненька дівчина». Ми щодо цього ясно домовилися?

— Абсолютно ясно, — відповів я і поцілував її. Так було взято один бар’єр. Залишалося взяти інший: умовити провідного фахівця з пластичної хірургії приїхати в липні з Далласа до Джоді, щоб погасати по сцені в задній половині брезентового костюму вагою тридцять фунтів. Бо я в нього поки ще про це не питав.

Виявилося, що це взагалі не проблема. Коли я виклав цю ідею Еллертону, він загорівся, наче дитина.

— Я навіть маю практичний досвід, — повідомив він мені. — Роками дружина мені каже, що я часом дурний, як кінська срака.

2

Останнім бар’єром виявився зал. У середині червня, десь під той час, коли Лі саме витурили з порту в Новому Орлеані за те, що втюхував свої прокламації «за Кастро» членам команди авіаносця «Оса», до будинку Сейді під’їхав Дік. Він поцілував її в здорову щоку (поранену вона відвертала завжди, коли заходив хтось із візитом) і спитав у мене, чи не прогуляюся я з ним на холодне пиво.

— Катай, — сказала Сейді. — Зі мною все буде в порядку.

Дік повіз нас в умовно кондиціонований заклад під бляхою, що містився за дев’ять миль від Джоді й звався «Курчата прерій». У цей пополудній час там було порожньо, мовчав джукбокс, лише двоє самотніх пияків сиділи при шинквасі. Дік вручив мені долар.