Слава ЗСУ!

— Що? — зразу ж вимогливо запитав я. — Що вона тобі наговорила?

Сейді мене здивувала, спромігшись на усмішку. Та вийшла кривенькою, проте не без дещиці чарівної зухвалості.

— Нічого такого, що не було б правдивим. Не хвилюйся, прошу. Зроблю тобі зараз сендвіч, а ти мені поки розкажеш, як там все пройшло.

Тож так я і зробив. Звісно, не перестаючи тривожитися, хоча й не виказував своїх тривог. Разом із зауваженнями щодо деяких шкільних директорок, котрі пхають носа до чужих справ. Надвечір, о шостій, Сейді, спершу прискіпливо мене оглянувши, перев’язала на мені краватку й змахнула уявну чи справжню пушинку з плеча піджака.

— Побажала б тобі «зломи ногу», але ж ти можеш і справді по ходу справи її зламати[595].

На ній були старі джинси і блузка з рюшами, яка приховувала — бодай трішки — її схудлість. Мені чомусь згадалася та гарна сукня, в якій вона була на першому шоу «Джоді Джемборі». Гарна сукня на гарній дівчині. Це було колись. А тепер ця дівчина — все ще гарна з одного боку, — коли в залі підніматиметься завіса, сидітиме вдома, дивитиметься повтор «Траси 66»[596].

— Щось не так? — спитала вона.

— Мені хотілося б, щоби ти була там, от і все.

Я пошкодував про сказане в ту саму мить, як ці слова зіскочили з язика, але нічого особливо неприємного не відбулося. Усмішка Сейді зів’яла, та зразу ж розквітла знов. Як ото сонце, бува, ховається на мить і виринає з-за маленької хмарки.

— Там ти будеш. А це означає, що й я теж. — Вона з боязкою ніяковістю дивилася на мене одним оком, тим, що залишала видимим її зачіска а-ля Вероніка Лейк.

— Я дуже-дуже тебе кохаю.

— Так, здогадуюся, що це так, — поцілувала вона мене в кутик губ. — І я кохаю тебе. Тож не ламай собі ніяких ніг і передавай усім, як я їм вдячна.

— Передам. Тобі не боязко залишатися самій вдома?

— Зі мною все буде гаразд.

Не зовсім відповідь на моє запитання, але це було найкраще з того, що вона наразі могла сказати.

6

Майк виявився правим щодо людей, котрі під’їдуть. Всі квитки на п’ятничне шоу ми продали за годину до його початку. Доналд Белінгем, наш техпомреж, пригасив у залі світло рівно о 20:00. Я очікував, що цього разу відчуватиметься менший драйв, порівняно з ледь не величним оригінальним шоу, особливо з тим його фінальним бомбардуванням тортами, яке ми наразі планували повторити тільки в суботу — тільки раз, бо погодились між собою, що нам не хочеться двічі прибирати сцену (і два передні ряди) у «Грейндж-Холі», — але й зараз все було майже так само чудово. В якийсь момент передній колега доктора Еллертона, перейнятий диким ентузіазмом тренер Борман, мало не завалив танцюючу Берту зі сцени.

Публіка повірила, що ті тридцять-сорок секунд вихилясів на краєчку рампи так і були задумані, й щиро аплодувала відчайдухам. Я, розуміючи, що насправді відбувається, підловив себе на емоційному парадоксі, для якого навряд чи можливе повторення. Стоячи за лаштунками поряд з буквально спаралізованим Доналдом Белінгемом, я дико реготав, у той час як моє перелякане серце колотилося у мене в горлі.

Гармонія цього вечора виявила себе під час фіналу. Рука в руці на середину сцени вийшли Майк і Боббі Джилл. Боббі Джилл звернулася до публіки:

— Міз Дангіл дуже-дуже багато значить для мене, її душевність, її християнська добродійність. Вона допомогла мені, коли я потребувала допомоги, вона змусила мене захотіти навчитися робити те, що ми зараз хочемо зробити для вас. Ми дякуємо усім вам за те, що ви прийшли сьогодні сюди, за те, що виявили вашу християнську добродійність. Правда, Майку?