Слава ЗСУ!

Я встиг промовити якихось лише чотири речення, як мене перервали здивовані ахкання. Слідом почалися оплески — рідкі спершу, вони швидко переросли в овацію. Публіка знову підхопилася на ноги. Я поняття не мав, чому вони аплодують, поки не відчув легкий, обережний потиск в себе на руці вище ліктя. Обернувшись, я побачив, що поряд зі мною в своїй червоній сукні стоїть Сейді. Волосся вона зачесала собі догори й закріпила його блискучим вінчиком. Її обличчя — обидва його боки — було цілком видимим. Я був зворушений, відкривши для себе, що явлені нарешті цілком сліди поранень, не такі жахливі, як я боявся. Таки мусить існувати десь якась універсальна правда, але я був надто ошелешений, щоби думати далі в той бік. Звісно, на ті глибокі, рвані рівчаки й сліди відцвітаючих рубців на місці швів важко було дивитися. Також і на обвислу шкіру, і на неприродно розширене ліве око, яке більше не могло моргати в унісон з правим.

Але вона усміхалася тією чарівливою однобокою посмішкою, і в моїх очах була Єленою Троянською. Я обняв її, і вона мене обняла, сміючись і плачучи. Під сукнею вона тремтіла всім тілом, наче дріт під високовольтною напругою. Коли ми з нею знов повернулися обличчями до аудиторії, там уже геть усі стояли, аплодуючи нам, окрім Міллера з Келтроп. Ці озирнулися, побачили, що самі там такі залишилися, приклеєні до стільців задами, а тоді теж неохоче приєднались до решти народу.

— Дякую вам, — сказала Сейді, коли люди затихли. — Дякую вам усім-всім сердечно. Особлива моя подяка Еллен Докерті, котра пояснила мені, що, якщо я не прийду, не подивлюся вам усім в очі, я жалітиму про це всю решту життя. А найбільше я вдячна…

Крихітна заминка… Я певен, що зал її не помітив, і тільки я зрозумів, як близько Сейді була до того, щоб повідомити п’ятьом сотням людей моє справжнє ім’я.

— …Джорджеві Емберсону. Я кохаю тебе, Джордже.

На що зал, звісно, просто вибухнув овацією. В темні часи, коли навіть мудреці непевні, освідчення в коханні завжди дієве.

7

Еллен повезла Сейді — виснажену — додому о десятій тридцять. Ми з Майком вимкнули світло в «Грейндж-холі» опівночі і вийшли надвір.

— Підете на післяпрем’єрну вечірку, містере Е? Ел казав, що триматиме харчевню відкритою до другої, а ще він купив пару діжечок. Хоча й не має ліцензії, та я не думаю, що його за це заарештують.

— Не сьогодні, — відповів я. — Я весь вимотаний. Побачимося завтра ввечері, Майку.

Поїхав я до Діка, перш ніж піти додому. Він сидів у піжамі на передньому ґанку, курив останню люльку.

— Доволі особливий видався вечір, — промовив він.

— Так.

— Ця молода жінка показала характер. Сильний, як у мало кого.

— Авжеж, показала.

— Ви по справедливості шануватиме її, синку?

— Буду намагатися.

Він кивнув:

— Вона на це заслуговує, як мало хто інший. Та й ви поводитеся порядком, наскільки я бачу. — Він кинув погляд на мій «Шеві». — Сьогодні, мабуть, ви можете поїхати туди машиною, поставите її там прямо перед будинком. Після сьогоднішнього вечора, гадаю, ніхто в місті на це й оком не змигне.

Можливо, він був і правий, але я вирішив, що краще убезпечитися, аніж потім жалкувати, і почвалав пішки, як це робив перед тим вже багато ночей. Мені потрібен був час, щоби вгамувалися мої власні розбурхані емоції. Сейді так і стояла у світлі рампи у мене в очах. Її червона сукня. Граційний вигин її шиї. Гладенька щока… і рвана інша.

Коли я дістався на Бортьову алею й увійшов, диван стояв складений. Я застиг, здивовано на це дивлячись, не певний, що маю думати. А потім Сейді погукала мене на ім’я — моє справжнє ім’я — зі спальні. Дуже ніжно.