Слава ЗСУ!

— А якби ти поговорив з ним особисто?

Абсолютно кошмарне видіння зринуло в моїй уяві. Я побачив, як Лі докладає копам: «Цю ідею мені вклав до голови чоловік на ім’я Джордж Емберсон. Якби не він, сам би я до такого ніколи не додумався».

— Не думаю, що це також могло б чимсь зарадити.

Зніченим голосом вона спитала:

— Ти мусиш його вбити?

Я не відповів. Що само по собі вже було відповіддю.

— І ти насправді знаєш, що це мусить трапитися?

— Так.

— Так само, як ти знаєш те, що двобій двадцять дев’ятого числа виграє Том Кейсі?

— Так.

— Навіть попри те, що геть усі, хто розуміється на боксі, кажуть, що Тайгер його знищить?

Я усміхнувся:

— Ти читала спортивні розділи в газетах.

— Так, читала. — Вона забрала в мене з рота травинку і поклала її собі до рота. — Я ніколи не була на боксерському матчі. Ти мене поведеш?

— Це не зовсім живе шоу, ти ж знаєш. Просто пряма трансляція на великому телеекрані.

— Я знаю. Ти мене поведеш?

9

У Даллаському «Аудиторіумі» того вечора, коли відбувався двобій, було чимало гарних жінок, але Сейді отримала свою долю захоплених поглядів. Вона ретельно загримувалася для цієї події, хоча навіть наймайстерніший грим міг лише мінімізувати ушкодження на її обличчі, але не приховати їх цілком. Наразі вельми допоміжною виявилась її сукня. Сукня гладенько облягала лінії її тіла й мала глибокий викот.

Ідеальним додатком став капелюшок-федора, який їй позичила Еллен Докерті, коли Сейді поділилася з нею, що я хочу взяти її на боксерський матч. Капелюшок був майже точно таким, як той що на Інгрид Бергман у фінальній сцені фільму «Касабланка»[616]. Безтурботно посаджений на голові, цей капелюшок чудово окреслював обличчя Сейді… ну й звісно ж, зсунутий на лівий бік, він відкидав трикутник глибокої тіні на її понівечену ліву щоку. Це було ефективнішим за будь-який грим. Коли Сейді вийшла зі спальні на оглядини, я повідомив їй, що вона просто перфектна. Вираз полегшення й іскорки збудження в очах підказували — вона зрозуміла, що я сказав це не просто, щоб її втішити.

На дорогах у напрямку Далласа було не пропхнутися, так багато їхало туди машин, тож коли ми зайняли свої місця в залі, вже тривав третій з п’яти попередніх боїв — великий чорний боксер і ще більший білий неспішно трамбували одне одного, а натовп підсвистував. Не один, а чотири величезних екрани висіли над полірованим деревом майданчика, на якому під час баскетбольного сезону грали (погано) «Даллас сперз». Трансляцію забезпечувала система позаекранних проекторів, і хоча кольори були бляклими — майже елементарними, — чіткість картинки була відмінною. На Сейді це справило враження. По правді, на мене теж.

— Ти нервуєшся? — спитала вона.

— Так.

— Навіть попри…

— Так, навіть попри все. Якось я був закладався на «Піратів», що вони виграють Світову серію у 1960 році, так я тоді точно знав. Зараз я цілком покладаюся на мого друга, котрий видобув цю інформацію з інтернету.

— Що це, на Бога, таке?

— Наукова фантастика. Як у Рея Бредбері.

— О… гаразд, — і вона, встромивши собі до рота два пальці, свиснула. — Агов-ов-ов, пивоносе!

Вбраний у жилетку, ковбойський капелюх і проклепаний срібними бляшками пояс пивонос продав нам дві пляшки «Самотньої зірки» (скляних, не пластикових), увінчаних згори паперовими стаканчиками. Я дав йому долар, сказавши, щоб залишив решту собі.