Слава ЗСУ!

— Я не пам’ятаю, але він мене не може зупинити, бо я нетутешній.

От тільки він мене зупиняв. Чи не він, а щось. Доктор Перрі казав, що моя амнезія неглибока й тимчасова, і він був правий… але лише почасти. Коли я силкувався пригадати щось найважливіше, в мене дико починала боліти голова, кульгава хода ставала геть калічною, спотикливою, а зір туманився. Найгіршою була тенденція раптом засинати. Сейді спитала в доктора Перрі, чи це не нарколепсія. Він відповів, що, либонь, ні, але я подумав, що в нього занепокоєне лице.

— Він прокидається, якщо ви його погукаєте або струснете?

— Завжди, — сказала Сейді.

— Це зазвичай трапляється, коли він розстроєний, бо не зміг чогось пригадати?

Сейді підтвердила, що саме так.

— Тоді я майже певен, що це минеться так само, як минається його амнезія.

Врешті-решт — помалу-потроху — мій внутрішній світ почав змикатися з зовнішнім. Я вже знав, що я Джейкоб Еппінг, учитель, і якимсь чином я потрапив сюди з майбутнього, щоби завадити вбивству президента Кеннеді. Спершу я намагався викинути з голови цю ідею, але занадто багато я знав про інші часи, і ці знання не були уявними. То була реальна пам’ять. «Роллінг Стонз», слухання в Сенаті з приводу імпічменту Клінтона, палаючий Світовий Торгівельний Центр, Кристі, моя проблемна і проблематична екс-дружина.

Одного вечора ми з Сейді дивилися «Битву»[633] і я раптом згадав, що я зробив з Френком Даннінгом.

— Сейді, я застрелив людину, перед тим як приїхати до Техасу. Це було на цвинтарі. Він збирався замордувати всю свою сім’ю.

Вона дивилися на мене широко розплющеними очима, з роззявленим ротом.

— Вимкни телевізор, — попросив я. — Актору, котрий грає сержанта Сондерза, не пригадую його імені, відіб’є голову гвинтом вертольота. Прошу, Сейді, вимкни телевізор.

Вона послухалась, а потім опустилася на коліна переді мною.

— Хто збирається вбити Кеннеді? Де цей вбивця в той момент буде?

Я старався з усієї сили, я навіть не заснув, але пригадати не міг. Я проїхав від Мейну до Флориди, це я пам’ятав. У «Форді-Санлайнері», чудовий був автомобіль. Я поїхав з Флориди до Нового Орлеана, а з Нью-Орлеана я приїхав у Техас. Згадав, як, перетинаючи кордон між штатами зі швидкістю сімдесят миль за годину по шосе № 20, я слухав по радіо пісню «Янголе земний, чи будеш ти моєю»[634]. Я згадав щит з написом: ТЕХАС ВІТАЄ ВАС. І рекламний білборд «БАР-Б-КЮ СОННІ», 27 миль. Після цього обрив плівки. Спливали на поверхню й інші спогади, про моє учительство, про життя в Джоді. Найяскравіші, як ми танцюємо з Сейді, як лежимо з нею в ліжку в «Кендлвудських Бунгало». Сейді мені сказала, що я жив також у Форт-Ворті й Далласі, але вона не знає тамтешніх адрес; вона лише мала два телефонні номери, які більше не відповідали. Я також не знав, де я жив, хоча гадав, що одне з тих місць десь на Кадилак-стрит. Вона перевірила по картах вулиць і доріг і сказала, що в жодному з цих міст нема Кадилак-стрит.

Я тепер пригадував багато речей, але ні імені вбивці, ні того, де він перебуватиме в момент замаху, згадати не міг. А що тут дивного? Минуле приховувало це від мене. Опірне минуле.

— У вбивці є дитина, — сказав я. — Здається, дівчинку звуть Ейпріл[635].

— Джейку, я хочу дещо спитати в тебе. Це тебе може страшно збісити, але оскільки так багато від цього залежить — доля світу, як ти запевняєш, — я мушу.