Слава ЗСУ!

Я обертаюся до Ела, та от тільки Ел тепер став скелетом з сигаретою в зубах, і я прокидаюся, весь облитий потом. Я сягаю до своєї пам’яті, але пам’яті на місці нема.

Наближався візит Кеннеді, і Дік приносив мені газетні статті на цю тему, сподіваючись, що вони якось підштовхнуть мою пам’ять до відкриття. Не допомагало. Якось, лежачи на дивані (я щойно прокинувся з чергового раптового сну), я почув, як вони знов сперечаються про звернення до поліції. Дік сказав, що на анонімне повідомлення ніхто не реагуватиме, а якщо підписатися справжнім іменем, це на всіх нас накличе неприємності.

— Мені все одно! — крикнула Сейді. — Я знаю, ви вважаєте, що в нього не всі дома, але якщо він правий? Як ви почуватиметься, якщо Кеннеді повертатиметься з Далласа до Вашингтона в ящику?

— Любонько, якщо ви ув’яжете сюди поліцію, вони впритул займуться Джейком. А за вашими словами, перед тим як приїхати сюди, він вже убив когось в Новій Англії.

«Сейді, Сейді, краще б я тобі цього не розповідав».

Вона припинила сперечатися, але не здалася. Подеколи вона пробувала витягти з мене спогади ляком, так, як ото ляком у когось припиняють затяжну гикавку. Не допомагало.

— Що ж мені робити з тобою? — питала вона печально.

— Не знаю.

— Спробуй підібратися з якогось іншого боку. Спробуй якусь хитрість.

— Я пробую. Мені ввижається, ніби той парубок служив в армії або в морській піхоті, — я почухав собі потилицю, де знову почав народжуватися біль. — Але може бути, що й у флоті. Чорт, Кристі, я не знаю.

— Сейді, Джейку. Я Сейді.

— А я хіба не так сказав?

Вона похитала головою, намагаючись при цьому всміхатися.

Дванадцятого числа, у вівторок після Дня ветеранів[639], у «Морнінг Ньюз» вийшла довга редакційна стаття про майбутній візит Кеннеді й що він означатиме для міста. «Більшість жителів, схоже, готові вітати молодого й недосвідченого президента відкритими обіймами, — писалося в статті. — Запал зростає. Звісно, важко вважати невдалим той факт, що разом з ним приїде його гарна, харизматична дружина».

— Знову вночі тобі снився той Жовта Картка? — було першим, що в мене спитала Сейді, коли прийшла. Вихідний день вона провела в Джоді, полила квіти і взагалі «засвідчила прапором свою присутність», як вона висловилася.

Я похитав головою.

— Серденько, ти проводиш тут набагато більше часу, ніж у Джоді. А як же в тебе справи на роботі?

— Міз Еллі перевела мене на неповний день. Я якось справляюся, а коли поїду з тобою… якщо ми поїдемо… тоді хтозна, що буде.

Поглядом вона заблукала подалі від моїх очей, почавши заклопотано підкурювати сигарету. Дивлячись, як довго вона розминає її, катаючи по кавовому столику, а потім не квапиться з сірниками, я усвідомив гнітючу правду: Сейді теж має сумніви. Я передрік мирне закінчення Ракетної кризи, я знав, що Дік Тайгер впаде у п’ятому раунді… а вона все ще сумнівалася. І я її не винив. Я б теж сумнівався, якби ми з нею помінялися місцями.

Потім вона посвітлішала.

— Зате я знайшла собі збіса класного заступника, споримо, ти вгадаєш, хто це.

Я посміхнувся.

— Це… — я не міг згадати імені. Я бачив його — обвітрене, засмагле обличчя, ковбойський капелюх, краватка-бант… але вранці того вівторка на більше я не спромігся. Почало боліти ззаду в голові, там, де вона стукнулася об дошки підлоги — але якої саме підлоги, в якому домі? Це так дико, по-звірячому дратувало — не мати змоги згадати.