Слава ЗСУ!

— Я думав, що ніч перебуду в готелі, але готелі були переповнені. Тоді я подумав про Мерседес-стрит. Ключ від № 2706, де я колись жив, я повернув, але в мене зберігся ключ від дому навпроти, № 2703, де жив Лі. Він мені його колись дав, щоби я міг поливати його квіти.

Гості:

— У нього були квіти?

Але я не відривався увагою від Вілла Фріца.

— Сейді стривожилася, побачивши, що я зник з «Едемських перелогів». Дік також. Тоді він зателефонував до поліції. І не раз, а кілька разів телефонував. Кожного разу коп, який приймав дзвінок, казав йому, щоб той перестав гнати лайно, і вішав слухавку. Я не знаю, чи фіксують у вас такі дзвінки, але Дік вам це підтвердить, а він не має причин для брехні.

Тепер настала черга Фріцу розчервонітися.

— Якби ви знали, скільки ми отримали погроз убивства…

— Не сумніваюсь. І від скількох людей. Тільки не кажіть мені, що, якби ми подзвонили до поліції, Сейді була б жива. Не кажіть мені більше такого, гаразд?

Він нічого не промовив.

— Як вона знайшла вас? — запитав Гості.

Це було те, про що мені не треба було брехати, і я не став. Утім, далі вони розпитували про нашу поїздку з Мерседес-стрит у Форт-Ворті до Книгосховища в Далласі. Ця частина моєї історії була найщільніше нашпигована ризиками. Мене не хвилював студебекерний ковбой; Сейді його порізала, але вже після того, як він вирвав у неї сумочку. Його машина вже була при смерті, і я мав відчуття, що він навряд чи заявляв про її викрадення. Звісно, ми вкрали іншу, але, зважаючи на надзвичайність нашої справи, поліція напевне не висуватиме щодо цього звинувачення. Преса їх розіпне, якщо вони наважаться. Що мене турбувало насправді, так це червоний «Шевроле», той, що з хвостовими крилами, як жіночі брови. Багажник із парю валіз у ньому обґрунтувати неважко; ми за собою мали чимало непристойних вікендів у «Кендлвудських Бунгало». Але якщо вони зазирнуть до Елового зошита… про таке мені навіть думати не хотілося.

У двері коротко постукали, і до кімнати просунув голову один з тих копів, що везли мене до поліцейської дільниці. За кермом крузера, та коли вони з напарником переглядали мої особисті речі, він здавався кам’яним на лиці, небезпечним, формений коп з якогось кримінального фільму. Тепер він був непевний себе, з вибалушеними від збудження очима, і я побачив, що йому не більше двадцяти трьох, що він іще воює зі слідами підліткового акне в себе на лиці. Поза нам я помітив купу людей — дехто в уніформі, деякі в цивільному, — котрі тягнули шиї, щоби побачити мене. Фріц з Гості обернулися до непроханого візитера роздратовано.

— Сери, я вибачаюся, що перериваю вас, але містеру Емберсону дзвонять по телефону.

Кров прилила до обличчя Гості з новою силою.

— Синку, ми тут проводимо допит. Мені байдуже, хоч би йому там сам президент Сполучених Штатів дзвонив.

Коп проковтнув клубок в горлі. Його адамове яблуко смикнулося вгору і вниз, немов мавпочка на патичку.

— Еее… сери… так йому й дзвонить президент Сполучених Штатів.

В результаті виявилося, що їм це не байдуже.

7

Вони повели мене коридором до кабінету шефа Каррі. Фріц підтримував мене під одну руку, Гості під другу. Зі своїми сімдесятьма чи вісімдесятьма фунтами ваги, поділеними між ними, я майже не кульгав. Там товпилися репортери з телекамерами й потужним освітленням, від якого температура, мабуть, піднялася до ста градусів. Цим людям — на одну сходинку вищим за папараці — не місце було в поліцейській дільниці відразу після замаху на вбивство, але мене це не здивувало. В іншому часовому потоці вони так само тут товпилися після арешту Освальда, і ніхто їх не витурив. Наскільки мені було відомо, нікому це навіть у голову не спадало.