Слава ЗСУ!

Джон Ф. Кеннеді прикриває своїм тілом дружину, в той час як президентський лімузин мчить з місця, де ледь не сталася національна катастрофа, — пояснював підпис. Над знімком містився заголовок, набраний тридцять шостим кеглем. Навкруг було багато вільного місця, бо заголовок складався лиш з одного слова:

ВРЯТОВАНИЙ!

Я розгорнув газету на другій сторінці й закляк перед іншою фотографією. Сейді, фантастично молода й фантастично вродлива. Вона усміхалась. «У мене попереду ціле життя», — промовляла її усмішка.

Сидячи на дерев’яному планковому стільці, в той час як навкруг мене снували пізні подорожні, бізнесмени собі полірували взуття, плакали немовлята, сміялись вояки з брезентовими наплічниками, я акуратно загинав береги газети по периметру фотографії, щоби вирвати її, не пошкодивши обличчя. Завершивши цю справу, я ще довго на неї дивився, а потім склав і сховав собі до портмоне. Решту газети викинув. У ній не було нічого, про що б мені хотілося читати.

Посадку на автобус до Літл-Рока оголосили об одинадцятій двадцять, і я приєднався до гурту людей, що купчилися проти відповідних дверей. Окрім фальшивих окулярів, я не намагався якось іще приховати своє обличчя, але ніхто не дивився на мене з якимсь особливим інтересом; я був звичайною краплинкою в кров’яному потоці Транзит Америка, не важливішою за будь-які інші.

«Сьогодні я змінив ваші життя», — думав я, дивлячись на присутніх там в цей переднічний час людей, проте ніякого тріумфу чи зачудування не було в цій думці; взагалі жодного емоційного сповнення, ні негативного, ні позитивного.

Зайшовши до автобуса, я зайняв місце в кінці салону. Переді мною сиділо багато хлопців у формі, либонь, прямували на Базу військово-повітряних сил в Літл-Року. Якби не те, що я сьогодні зробив, дехто з них загинув би у В’єтнамі. Інші повернулися б додому скаліченими. А тепер? Хтозна?

Автобус рушив. Коли ми виїхали з Далласа, грім став гучнішим, а блискавки яскравішими, але дощу так і не було. Досягши Салфер Спрингс[683], ми залишили грозові погрози позаду, натомість отримали зірки, десятки тисяч їх, блискотливих, мов крижані скалки, і вдвічі холодніших. Якийсь час я був задивився на них, а потім відхилився на спинку крісла, заплющив очі і слухав, як колеса Великого Пса пожирають міжштатне шосе № 30.

«Сейді, — співали колеса. — Сейді, Сейді, Сейді».

Нарешті, десь після другої ночі я заснув.

12

У Літл-Року я купив квиток на полудень до Пітсбурга, з єдиною зупинкою в Індіанаполісі[684]. Поснідав я в закусочній автовокзалу, сидячи поряд зі стариганом, котрий їв, тримаючи перед собою на столі ввімкнутий портативний радіоприймач. Великий, з блискучою круговою шкалою. Головною темою залишався відвернутий замах на президента і, звичайно… Сейді. Сейді набула дуже великої ваги. Їй збиралися влаштувати державний похорон на Арлінгтонському національному цвинтарі. Говорилося, що надгробну промову оголосить особисто Кеннеді. Заодно повідомляли, що на десяту годину призначено прес-конференцію нареченого міс Дангіл Джорджа Емберсона, також мешканця Джоді, штат Техас, але невдовзі її початок відсунули на післяобідній час — без оголошення причин. Гості, мабуть, як тільки міг, забезпечував мене часом для зникнення. Тим краще для мене. Для нього також, звісно. І для його дорогоцінного директора.