Слава ЗСУ!

Коли приїздив автобус, переш ніж до нього побігти, я мав замкнути за собою хвіртку заднього двору. А Регс завжди лягав на кухонній веранді. Звідти його кликала й годувала моя мама, повернувшись з місцевої залізничної станції, куди вона відвозила батька. Я ніколи не забував зачиняти ту хвіртку — принаймні я не пам’ятаю випадку, щоб бодай колись я забув це зробити, — але одного дня, коли я повернувся додому зі школи, мама сказала мені, що Регс мертвий. Він бігав по вулиці, і його переїхав розвізний фургон. Вона не докоряла мені голосом, жодного разу, але докоряла мені очима. Бо й вона також любила Регса.

— Я його замкнув, як завжди, — виправдовувався я крізь сльози і, кажучи це, сам вірив, що так і зробив. Мабуть, тому, що так робив завжди. Того вечора ми з батьком поховали його на задньому дворі. «Певне, незаконно, — сказав тато, — але я нікому не викажу, якщо ти мовчатимеш».

Я довго-довго лежав того вечора без сну, думаючи про те, чого не міг пригадати, переживаючи те, що дійсно міг скоїти. Не кажучи вже про почуття вини. Воно мене пекло ще довго, рік чи й більше. Якби я міг пригадати точно, хоч те, хоч інше, я певен, мені б полегшало швидше. Але я не міг. Замкнув я хвіртку чи не замкнув? Знову й знову я повертався подумки в останній ранок мого цуцика і не міг згадати нічого ясно, окрім того, як гукаю, теліпаючи шкіряним сирицевим повідком: «Подай, Регсе, подай!»

Щось таке було й у тому таксі, поки я їхав до Фолза. Спершу я намагався переконати себе, що в Лос-Анджелесі завжди був землетрус наприкінці листопада 1963 року. Це просто один з тих історичних фактів — як невдалий замах на генерала Вокера, — який я пропустив. Я ж казав Елові Темплтону, в мене диплом філолога, а не історика.

Це не здавалося мені переконливим. Якби такий землетрус трапився в тій Америці, де я жив перед тим, як спуститися у кролячу нору, я мусив би про це знати. Траплялися й потужніші катастрофи — цунамі в Індійському океані 2004 року вбило понад двісті тисяч людей, — але для Америки сім тисяч велика цифра, більш як у два рази вища за кількість жертв 11 вересня 2001.

Далі я запитав себе, чи могло зроблене мною в Далласі якось спричинитися до того, що, як каже ця затята жінка, нібито трапилося в Лос-Анджелесі. Єдина відповідь, яка мені нахопилася, це ефект метелика, але як він міг так швидко впурхнути у механізм? Ніяк. Абсолютно жодним чином. Між цими двома подіями не вбачається збагненного причинно-наслідкового ланцюга.

Та тим не менше, з якогось глибокого завулка мого розуму шепотіло: «Це ти наробив. Ти спричинився до смерті Регса, бо або покинув хвіртку навстіж, або не замкнув її як слід на клямку… і до цього ти теж спричинився. Ти з Елом пафосно розпатякував про збереження тисяч життів у В’єтнамі, але ось маєш, твій перший внесок у Нову Історію: сім тисяч загиблих у Л. А.»

Та цього просто не могло бути. Навіть якщо…

«Не світить жодного фіаско. — запевняв Ел. — Якщо справи підуть на лайно, ти просто все зміниш назад. Легко, як матюк стерти з класної дошки».

— Містере? — озвалася моя водійка. — Ми на місці. — Вона зачудовано обернулася до мене. — Ми тут уже майже три хвилини. Щоправда, трохи ранувато для шопінгу. Ви певні, що саме сюди хотіли потрапити?

Я лише знав, що мусив сюди потрапити. Заплативши за лічильником, я додав доволі значну суму згори (то були гроші ФБР, врешті-решт), побажав їй гарного дня і виліз.