Слава ЗСУ!

Вже підпірнувши під ланцюг, я почув далекий вибух. Я не здригнувся від того звуку. Я уявив собі, що таких вибухів багато тепер лунає. Коли люди починають втрачати надію, частішають вибухи.

Я увійшов до вбиральні позаду крамнички й ледь не перечепився об власну смушкову куртку. Відкинув її ногою вбік — вона не знадобиться мені там, куди я йду — і повільно наблизився до нагромаджених картонних коробок, що так сильно скидалися на снайперське гніздо Лі.

Кляті обертони.

Я відсунув їх якраз достатньо, щоб протиснутися в куток, а потім підсунув за собою на колишнє місце. Я вирушив уперед помалу, крок по кроку, вкотре уявляючи собі, як якась жінка або чоловік намацує верхню сходинку в цілковитій темряві. Але ніякої сходинки не трапилося цього разу, а лише оте облудне подвоєння. Я просунувся вперед, побачив, що нижня частина тіла в мене замерехтіла, й заплющив очі.

Ще крок. Іще один. Ось уже я відчув тепло в себе на ногах. Ще два кроки, і сонячне світло перетворило чорноту під моїми повіками на червоність. Я зробив ще один крок, і в голові мені лопнуло «лусь». Коли прояснішало, я почув шух-ШВАХ, шух-ШВАХ шерстеткацьких верстатів.

Розплющив очі. Сморід брудної покинутої вбиральні поступився смороду працюючої повним ходом текстильної фабрики в тому році, коли ще не існує Агенції охорони довкілля. Замість обідраного лінолеуму під ногами в мене був потрісканий цемент. Ліворуч стояли накриті брезентом великі металеві баки, повні обрізків тканин. Праворуч від мене височіла сушарня. Було одинадцять годин п’ятдесят вісім хвилин ранку дев’ятого вересня 1958 року. Гаррі Даннінг знову маленький хлопчик. Каролін Пулен п’ятикласниця в ЛСШ, може, слухає зараз вчителя, може, мріє про якогось хлопця або як вона за пару місяців піде на полювання разом зі своїм батьком. Сейді Дангіл, ще не заміжня за містером «Буде Швабра Будуть і Пригоди», живе у Джорджії. Лі Гарві Освальд зі своїм підрозділом морської піхоти десь у Південно-Китайському морі. А молодий сенатор від Массачусетсу Джон Ф. Кеннеді мріє собі президентські мрії.

Я повернувся.

6

Я підійшов до ланцюга й підпірнув під нього. По той його бік я якусь мить постояв абсолютно нерухомо, прокручуючи собі в голові, що мушу зробити. А потім підійшов до краю сушарні. За її рогом, спершись на стіну, стояв містер Зелена Картка. Тільки сама картка Зака Ленга вже не була зеленою. Вона набрала брудно-вохристого забарвлення, якогось середнього між зеленим і жовтим. Демісезонне пальто на ньому було запилюженим, а нещодавно ще хвацький капелюх-федора мав обшарпаний, якийсь ніби подоланий вигляд. Щоки його, перед тим чисто виголені, тепер вкривала щетина… місцями посивіла. Очі він мав налиті кров’ю. Він поки ще не став п’яницею — принаймні ніякого запаху не було чутно, — але я гадав, що скоро стане. Зелений фронт, врешті-решт, входив до його невеличкого кола доступу, а тримати всі ті часові пачоси у себе в голові так сутужно. Численні версії минулого — це вже важко, а якщо до них додати ще й численні версії майбуття? Будь-хто зап’є, якщо випивка є.

Я пробув у 2011 році приблизно годину. Можливо, трішки довше. Скільки минуло часу для нього? Я не знав. Я не бажав знати.

— Слава Богу, — промовив він… точно, як перед тим. Але, коли він знову потягнувся по мою руку обома своїми долонями, я відсахнувся. У нього тепер були довжелезні нігті, чорні від грязюки. Пальці тремтіли. То були руки — і пальто, і картка за биндою капелюха — незабаром алкоголіка.