Слава ЗСУ!

Фінальні нотатки

30/09/58

В автокемпінгу «Модрина» я отримав кабінку № 7.

Заплатив грошима з того страусового портмоне, яке мені дав колись мій старий друг. Гроші, як і м’ясо, що купувалося в супермаркеті «Червоне & Біле» чи сорочки, що купувалися в крамниці чоловічого одягу Мейсона, завжди залишаються цілими. Якби кожна подорож дійсно призводила до повного перевстановлення, вони б зникали, але це не так, тож вони й залишаються. Гроші були не Елові, але принаймні агент Гості дозволив мені втекти, що, либонь, пішло тільки на користь світу.

Або ні. Я не знаю.

Завтра перше жовтня. У Деррі діти Даннінга нетерпляче чекають Гелловіну і вже придумують, в які одягнуться костюми. Еллен, ця рудоволоса красунечка-паливода, збирається виступити Принцесою Літоосінь Зимавесна. Не має вона жодного шансу. Якщо я сьогодні ж поїду в Деррі, я зможу вбити Френка Даннінга і врятувати для неї Гелловін, але я не поїду. І в Дерам я не поїду рятувати Каролін Пулен від випадкової кулі Енді Каллема. Питання в тому, чи поїду я в Джоді? Я не можу рятувати Кеннеді, це поза всякими питаннями, але чи аж така вже вразлива майбутня історія світу, що двом шкільним учителям не дозволено зустрітися й покохати одне одного? Побратися, танцювати під мелодії Бітлз на зразок «Я хочу тримати тебе за руку»[711] і жити своїм непомітним життям?

Не знаю, я не знаю.

Вона може не захотіти мати зі мною бодай щось спільного. Ми більше не будемо тридцятип’яти- й двадцятивосьмирічними; цього разу мені буде сорок два чи три роки. А на вигляд і того більше. Але, знаєте, я вірю в кохання; кохання — це унікально заразлива магія. Я не думаю, що воно сходить з небес, але я вірю, що кров озивається до крові, і розум до розуму, і серце до серця.

Сейді танцює медісон, розпашілись яскраво її щоки, вона сміється.

Сейді просить, щоб я знов облизав її губи.

Сейді питається, чи не хочу я завітати до неї, скуштувати кексу.

Один чоловік і одна жінка. Чи це завелике прохання?

Не знаю. Я не знаю.

Що я робив тут, спитаєте ви, тепер, коли зняв і відклав свої крила доброго янгола? Я писав. Я мав перову авторучку — ту, що мені подарували Майк з Боббі Джилл, ви ж їх пам’ятаєте — і сходив до маркету, далі по дорозі, де купив собі ще десять заправних балончиків. Чорнило в мене чорне, що відповідає моєму настрою. Також я купив два десятки товстих блокнотів, і вже списав їх усі, окрім останнього. Біля того маркету є крамниця «Вестерн Авто», де я купив лопату й сталевий кофр з набірним замком. Загальна сума моїх витрат на ці придбання становила сімнадцять доларів і дев’ятнадцять центів. Достатньо цих речей, щоб наповнити світ темрявою й брудом? Що трапиться з тим продавцем, чий передвизначений курс було змінено — просто нашою з ним короткою трансакцією — проти того, яким той міг в іншому випадку бути?

Я не знаю, але я знаю ось що: одного разу шкільному футболісту я надав шанс зблиснути на сцені актором і обличчя його дівчини було понівечено. Ви можете сказати, що нема в цьому моєї вини, але ж ми з вами все розуміємо, хіба ні? Метелик розправляє свої крильця.

Три тижні поспіль я писав цілими днями, щодня. По дванадцять годин у деякі дні. По чотирнадцять в інші. Гоном гнала мене моя ручка. Мені терпла рука. Я її розтирав і писав ще трохи далі. Подеколи ввечері я ходив до Лізбонського драйв-іну, де для піших є спеціальні дешеві квитки: тридцять центів. Я сідав на складаний стільчик перед баром-закусочною, поряд з дитячим ігровим майданчиком. Я знову подивився «Довге, гаряче літо». Я подивився «Міст через річку Квай» і «Південь Тихого океану»[712]. Я пережив ЖАХОКОНВУЛЬСИВНИЙ ПОДВІЙНИЙ СЕАНС, що складався з «Мухи» та «Краплі»[713]. І весь час я загадувався, що я змінюю. Прибивши якусь мошку, я загадувався, що я тим самим змінив за десять років попереду. Або за двадцять. Або за сорок.