Слава ЗСУ!

Поряд зі мною на столі лежить поштова листівка, на ній зображено машини, що вишикувалися перед великим екраном. Це єдині поштівки, які продаються в закусочній Лізбонського драйв-іна. Я вже написав текст, і я вже написав адресу: містеру Дікону Сімонсу, Середня школа, Джоді, Техас. Я почав було писати Денголмська консолідована середня школа, але ДжСШ стане ДКСШ тільки в наступному році, а може, й ще пізніше.

Послання таке: «Дорогий Діку. Коли з’явиться нова бібліотекарка, назирайте за нею. Їй буде потрібен добрий янгол, зокрема, у квітні 1963 року. Прошу, повірте мені».

«Ні, Джейку, — чую я, як шепоче містер Вохряна Картка. — Якщо Джону Клейтону наперед визначено її вбити, а цього не станеться, відбудуться зміни… і, як ви самі це бачили, зміни ті будуть не на краще. Неважливо, якими б добрими не були ваші наміри».

«Але ж це Сейді! — заперечую я йому, і, хоча я ніколи не належав до тих, кого називають плаксіями, зараз у мене починають котитися сльози. Вони такі болісні, такі пекучі. — Це Сейді, і я кохаю її! Хіба для мене можливо залишатися осторонь, коли він може її вбити?»

Відповідь опірна, як саме минуле: «Завершіть цей цикл».

Тому я рву на шматки поштову листівку, кладу їх до завжди в мене чистої попільниці, підпалюю. Тут не існує димової сигналізації, щоб роздзвонити на весь світ, що я наробив. Тут звучать лише мої хриплі ридання. Це так, ніби я вбив її власними руками. Скоро я поховаю свій кофр з цим рукописом, а тоді повернуся до Лізбон-Фолза, де, поза всякими сумнівами, мене буде вельми радий побачити містер Вохряна Картка. Я не викликатиму собі таксі; я маю намір пройти весь той шлях пішки, під зірками. Гадаю, я хочу попрощатися. Серця не розриваються насправді. Аби ж то вони могли.

А зараз я нікуди не йду, окрім як до ліжка, де уткнуся обличчям у подушку і молитимуся Богу, в якого не зовсім вірю, щоби послав моїй Сейді якогось доброго янгола, щоби вона могла жити. І кохати. І танцювати.

Прощавай, Сейді.

Ти ніколи мене не знала, але я кохаю тебе, серденько.