Слава ЗСУ!

— Поступаємося місцем «Л. Л. Біну», — промовив я.

— Так і є, — кивнув Ел. — Довбане торжество прогресу.

Він задихався, йому не вистачало повітря, але не зупинився перепочити ані на хвильку. Він повів мене поза шинквасом до дверей комори. Я йшов слідом, перекладаючи з руки в руку портфель, всередині якого містилося моє нове життя. То була старорежимна річ, з пряжками. Якби я зайшов з таким до свого класу в ЛСШ, більшість учнів зустріли б мене сміхом. Кілька інших — з тих, що мають зародок почуття стилю — можливо, зааплодували б такому ретро-фанку.

Ел відчинив двері в царину запахів овочів, спецій і кави. Він знову простягнув руку понад моїм плечем, щоби ввімкнути світло. Я вдивлявся в сірий лінолеум підлоги так, як людина може вдивлятися у водойму, де аж кишить голодними акулами, і коли Ел торкнувся мого плеча, я здригнувся.

— Вибач, — мовив він, — але ти мусиш узяти оце. — Він тримав п’ятдесятицентову монету. Півбака. — Містер Жовта Картка, пам’ятаєш його?

— Звісно, — насправді я зовсім про нього був забув. Серце в мене билося так сильно, що я відчував, ніби навіть очі пульсують в моїх очницях. Язик в роті мав смак старого килима, і коли він вручив мені монету, я її ледь не впустив.

На прощання він мене ще раз критично огледів.

— Джинси для початку згодяться, але тобі варто звернутися до крамниці чоловічого одягу Мейсона наприкінці Мейн-стрит і придбати собі якісь штани, перш ніж ти вирушиш на північ. Шерстяні або хакі годяться на щодень. Банлонові[124] як вихідні.

— Банлонові?

— Просто спитаєш, там знають. Тобі також знадобляться кілька вихідних сорочок. А до них і костюм. Також кілька краваток і затискач. Купи собі капелюх також. Не бейсбольний картуз, а гарний літній, з соломки.

Сльози забриніли в нього у кутиках очей. Це налякало мене дужче за все те, що він мені казав перед тим.

— Еле? Що не так?

— Я просто боюся, не менше за тебе боюся. А втім, нема сенсу в сентиментальній сцені прощання. Якщо ти повернешся, то опинишся тут вже за дві хвилини, неважливо, скільки ти пробудеш у 58-му. Я якраз встигну ввімкнути кавоварку. Якщо все вийде, ми з приємністю вип’ємо по чашечці разом з тобою і ти розповіси мені все, що і як.

Якщо. Яке багатозначне слово.

— А ще ти зможеш промовити молитву. Часу на це вистачить, хіба не так?

— Звісно. Я помолюся, щоби все відбулося акуратно й гладенько. Дивись, не дозволяй тому світу запаморочити себе так, що забудеш, що маєш справу з небезпечним типом. Небезпечнішим за Освальда, можливо.

— Я буду обережним.

— Окей. Тримай рота на замку якомога довше, допоки не переймеш тамтешній жаргон і вимову. Рухайся поступово. Не жени хвилю.

Я спробував усміхнутись, але не був певен, чи в мене це вийшло. Портфель здавався важезним, немов його було набито не грішми й фальшивими посвідченнями особи, а камінням. У голові майнуло, що я можу зараз зомліти. А проте, Господи помагай, у душі я все одно бажав туди йти. Мені буквально не терпілося вже вирушити. Я бажаю побачити Сполучені Штати зі свого «Шевроле»; Америка кличе, гукає мене[125].

Ел простягнув мені свою худу, тремтячу руку.

— Щасти тобі, Джейку. Благослови тебе Бог.

— Джордж, ти хочеш сказати.

— Джордже, авжеж. А тепер рушай. Як тоді казали, час тобі вже виступити на сцену.

Я відвернувся і повільно рушив у глиб комори, ступаючи так, ніби в цілковитій темряві намагався намацати ступнею перший щабель сходів.