Слава ЗСУ!

Я підупав духом і був трохи наляканий. Це правда, що я мав достатньо часу на те, щоб розшукати правильну родину Даннінгів, і я був упевнений, що зможу це зробити — якщо для цього знадобиться подзвонити кожному Даннінгу з телефонного довідника, я й це зроблю, нехай навіть ризикуючи змінити налаштування часової бомби в особі батька Гаррі, — але ж я почав відчувати те, що був відчував Ел: щось діє проти мене.

Я йшов по Канзас-стрит, так глибоко занурений у свої думки, що спочатку навіть не усвідомив, що праворуч від мене більше нема будинків. Там тепер зяяло круте урвище, що переходило в мочаристий ґрунт, де буяли зелені хащі, які Тумі називав Пустовищем. Хідник від цього провалля відділяла лише хирлява біла оградка. Я вперся в неї долонями, вдивляючись у дику рослинність внизу. Побачив тьмяні відблиски застояної води, смуги очерету такого високого, що він здавався доісторичним, і хвилясті кудла ожини. Дерева, які прагнуть світла, там мусять бути пригніченими, бо там його брак. Там може рости отруйний плющ, можуть бути завали сміття і, цілком імовірно, тимчасовий табір якихось волоцюг. Там також мусять бути стежки, про котрі знають тільки місцеві дітлахи. Шукачі пригод.

Так я стояв там, дивився й не бачив, чув, але ледь усвідомлював неголосні звуки ритмічної музики — щось таке з мідними трубами. Я думав про те, як мало я досяг цього ранку. «Ти можеш змінити минуле, — казав мені Ел, — але це не так легко, як тобі може здатися».

Що ж це за музика? Щось бадьористе, з невеличким внутрішнім прискоренням. Від неї мої думки навернулися до Кристі, туди, в раніші наші дні, коли я був нестямно захоплений нею. Коли ми перебували в захопленні одне від одного. Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам… Часом, не Ґлен Міллер?

Я ходив до бібліотеки з надією переглянути статистичні дані. Останній національний перепис відбувся вісім років тому, отже, в ньому мусили зафіксувати трьох з чотирьох дітей Даннінгів: Троя, Артура й Гарольда. Тільки Еллен, котрій на момент убивства виповнилося сім, не врахована в переписі 1950 року. Там також мала знайтися і їхня адреса. Звісно, за ці вісім років родина могла й переїхати деінде, проте, якщо навіть так, хтось із сусідів міг би мені підказати, куди вони поділися. Це ж маленьке місто.

От тільки не знайшлося там даних перепису. Бібліотекарка, приємна жінка на ім’я місіс Старрет, повідала мені, що, на її думку, ті папери дійсно були зберігалися в бібліотеці, але міська рада невідомо з якої причини вирішила, що вони мусять зберігатися в муніципалітеті. Туди їх і передали у 1954 році, сказала вона.

— Не вельми обнадійливо, — усміхнувся я до неї. — Знаєте, як ото кажуть: з міськрадою марно боротися.

Місіс Старрет не відповіла на мою посмішку своєю. Поводилась вона послужливо, навіть люб’язно, але мала в собі той самий запас настороженості, що й усі, з ким я зустрічався в цьому підозріливому місті — Фред Тумі залишався тим винятком, котрий підтверджує правило.

— Не кажіть дурниць, містере Емберсон. Нема нічого секретного в даних перепису Сполучених Штатів. Ідіть прямо туди і скажіть міській секретарці, що вас прислала Реджина Старрет. Її звуть Марша Ґей. Вона вам допоможе. Хоча, можливо, вони поклали ті папери до підвалу, де їм аж ніяк не місце. Там сиро, і я не здивуюся, якщо там живуть миші. Якщо у вас виникнуть труднощі — будь-які труднощі — приходьте, звертайтесь знову до мене.

Отже, я пішов до міської ради, у фойє якої побачив плакат: БАТЬКИ, НЕ ЗАБУВАЙТЕ НАГАДУВАТИ СВОЇМ ДІТЯМ, ЩОБ НЕ БАЛАКАЛИ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ І ГУЛЯЛИ ТІЛЬКИ ЗІ СВОЇМИ ДРУЗЯМИ. У чергах до різних віконець стояло кілька людей. Більшість з них курили. Аякже. Марша Ґей привітала мене вимученою усмішкою. Місіс Старрет уже встигла попередити її телефоном про мій візит і відповідно вжахнулася, коли міс Ґей сказала їй те, що зараз сказала й мені: дані перепису 1950 року пропали разом з іншими документами, які зберігалися в підвалі міської ради.