Слава ЗСУ!

Цієї ж миті на іншій півкулі скінчилось іще одне божевілля. Скінчилось доволі просто й дурнувато, куди банальніше за якийсь там рядовий передоз, що його пророкувала Євка. На двадцять другому році життя дуже смішно загинув Данило Бентежик. Він просто поперхнувся шашликом, а нікого в цей час не було поряд, щоб йому зарадити. Що ж, Євко, Даня помер від самотности...
Я люблю тебе, - знічев'я сказала Євка, - вона й сама не знала, кому адресовані ці слова. Генрі поцілував її у скроню і укрив якимсь шовковим коцом.
Слухай, - хрипко спитала Євка, - А у кімнаті теж все жовте?
Ні, - відказав Генрі, - Не все. А ти що, приймаєш протизаплідні піґулки?
Євка аж застогнала і вткнулася обличчям в подушку.
- Ні, я — я Кронос. Я пожиратиму своїх дітей! — враз кумедно забасила вона, натягнувши того коца на голову. Обоє засміялись. Дітей у Євки не буде ніколи.
Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна, нітрохи не встидаючись свого голого тіла перед випадковими перехожими. Двір готелю, і вулиця, і невеличкий базар через дорогу були вже звично жовтими. «Станції метро в Києві бувають або жовті, або сірі...» — казала колись її ліпша подруга. Євці враз пригадався київський двір довжелезного будинку-мурашника, її пізні повернення додому і моторошні привиди когось схожого на Даню біля під'їзду.
Диявол одягнув твій вигляд і хтів за мною йти аж до самої хати. В нього була тінь, страшенно схожа на тебе, і це його продало. Певно, він не бачив твого справжнього відбитку на землі. Твоєї справжньої тіні... Я йшла, човгаючи ногами по дорозі, боячись відірвати їх від землі, щоб той, що йшов за мною, не вхопив моєї тіні. Бо тоді він вже стане геть схожим на тебе, і я повірю йому. Он вже й моя хата. Я подумала, що той чорний трикутник на порозі — то ти. Чомусь завжди хотілося, щоб ти був трикутним, а не квадратовим. І ти ставав трикутником, віддававши мені свого відчіпного четвертого кута. От тоді ми й розмовляли про душі.
Євці було геть дивно й неприємно згадувати обривки власних розмірковувань: як вони тримаються у голові? Вона скривилась і відійшла геть від вікна. Генрі тим часом уже розпаковував свої речі, зовсім не звертаючи на неї уваги.
Слухай, любий, ти ж розпакуєш і мого рюкзака, правда? — Євка обійняла його за плечі, - А я піду на секунду надвір, може, на базарчику щось прикольне є пожерти...
Угу... — Заклопотано прробурмотів Генрі, - Ти не бачила мого гаманця?
О, диви-диви, почалися сімейні розклади! — засміялась Євка. — Та от же він, розтелепо!
Вона відкопала в рюкзаку свіжіший одяг, і, напнувши його на себе, вийшла з номеру.
Гей, ти вважай там! — гукнув їй услід чоловік, - Моя босс казала, що на вулицях буває небезпечно!
«Куди вже небезпечніше... Ех любий, знав би ти, як небезпечно зараз у моєму пожовклому мозку!» — подумки відказала Євка.
Піду куплю якогось їдла! — бозна-чого звітувалась вона адміністратору.
Але ж мем, за півгодини вам подадуть вечерю! — благально мовив він. Та й базар о цій порі — не найліпше місце. Знаєте, ці містечкові заворушки... Ні-ні, я вас не лякаю, Уганда — чудова країна, от тільки життя тут, гм, якби... Життя тут трохи з перчиком! — врешті закінчив він.
Ага... — протягнула Євка, - Це ж дуже весело. Ну все, я зара буду.
Вона вийшла на вулицю й роззирнулась: нічого цікавого, яка халепа. «Чи то й справді на базар піти?» Зрештою, в неї не було при собі жодних грошей жодної країни, тож валанцання базаром повнилось якимось пізнавальним змістом. Повітря на базарі, крім того, що було жовтим, мало ще й якийсь дивний солодкавий запах. Метрів за триста Євка зауважила темну пульпу людських тіл, що досить швидко сунула в її бік.
«За мною по вулиці гнались ворони. Вони бігли за мною, квапливо переставляючи свої куці ніжки. Велика-велика зграя ворон. Вороняче стадо. Я раз-по-раз озиралась на них, а інколи навіть зупинялась і шипіла. Ворони здивовано схиляли голови на бік і блимали очима, але не відступали.
Ви схожі на качок, - сказала я. — Дурних чорних качок.
Хтось із них сказав «Кар». Я пришвидшила крок. Чому вони не полетять? — подумала я. — Їм же доста здійнятись в повітря, щоб за 5 секунд догнати мене. Але ворони вперто продовжували свій піший качиний похід, залишаючи на снігу сліди-руни .... Потім люди прочитали в них твоя ім'я».
Зненацька хтось сіпнув Євку за руку, й вона збагнула, що пульпа-натовп, до якої вона досі стояла спиною, розглядаючи прилавок, сунула прямісінько на неї. Точніше, кинулась назустріч іншій пульпі, що мчала, харкаючи пінистою агресією. Євка ще встигла побачити кілька перекошених бездумних обличь і подумати: «От бляха, як все тупо вийшло...» Наступної миті вона лежала горілиць на жовтій землі, геть нічого вже й не відчуваючи. В її тьмяніючій навік свідомості раптом спалахнула велика буква «І» зі знаком питання. І погасла.