Слава ЗСУ!

"Барселона"

Вечір п'ятниці. Ну нарешті! Марина з відчуттям незрівнянної полегкості зайшла до приміщення просторого магазину. Кожного разу вона перед вихідними дорогою додому заходила по пляшку пива і ще щось смачненьке. Треба ж якось і радість собі в життя приносити.

Дома на неї як завжди чекала мати. Вони жили з нею вдвох відколи та захворіла. Але то нічого. Головне, що по переду майоріли 2 чудових дні для особистого використання. Все інше не мало значення.

Вечір видався і справді чудовим. Весна надіслала похмурим людям свій чарівний привіт і у чітких променях передвечірнього сонця безтурботно розгулював перший теплий вітер. Ця проста обставина Марину трішки надихнула і дівчина у цілком хорошому настрої пішла вздовж довгої вулички маленького містечка.

Вдома Мрину огорнула звична атмосфера. Мати сиділа в вітальні за столом і дивилася телевізор. Донька з нею спокійно привіталася і пройшла одразу до своєї кімнати.

У будинку було похмуро. Низькі вікна в Марининій кімнаті виходили на схід і до приміщення цієї пори майже не потрапляло світла.

- Вечеряти хочеш? - байдужим голосом запитала мати.

- Я щось собі знайду, - в тон їй відповіла донька.

- Як знаєш, - і непоказна, худорлява жінка знову повернулася до квадратного ящика телевізору.

Марина не розділяла материного захоплення цим пристроєм. Особливо останнім часом, коли там транслювали виключно безглуздо надуті і роздуті шоу та новини, цілковито присвячені якомусь вигаданому життю вигаданих громадян безтурботної країни.

Але того вечора, коли дівчина проходила на кухню через вітальню, погляд її випадково завмер на каламутному склі екрану, а до вух долинула коротенька фраза: "Ми зараз знаходимося в Барселоні. Там сьогодні вже прийшла весна."

Марина завмерла за материною спиною і втупила й собі погляд у телевізор. Про існування того міста вона знала лише з шкільних підручників географії і всесвітньо відомого футбольного клубу. Та і тоді те місто в її свідомості було швидше поняттям абстрактним.

Але авторі передачі постаралися на славу. Тієї хвилини дівчина побачила реальне місто від якого на неї повіяло ще мокрим, але вже підсихаючим асфальтом, з головою накрила вся об'ємність простору широких, але затишних вулиць. І просто таки неймовірна краса архітектурних пам'яток мистецтва і простих будівель.

У неї вдома такого не було. Всі будинки, чи то багатоповерхівки, чи прості приватні хатки, до нестями були схожі один на одного і підпорядковувалися суспільно масовому стилю сірості і квадратності.

Ефір тривав хвилин 15. Це просто одна туристична фірма так рекламувала себе і показувала своїм потенційним туристам найкрасивіші місця світу.

Навіть коли телепередача скінчилася, Марина все ще стояла на одному місці і намагалася проаналізувати весь буревій почуттів, що пронісся у неї в середині. Мати ж зовсім не звертала на доньку уваги. Лише перемикала канали в пошуках ще якогось легковажного шоу, чи задушевного серіалу.

Дуже повільно Марина розвернулася і пішла до своєї кімнати. Серце у неї страшенно вигупувало в вухах, а на очі проривалися підступні сльози образи. Все так і повільно вона підійшла до вікна і спробувала його відкрити. Та знадвору вдарило морозним повітрям, на свідчення того, що зима ще не поспішала відступати, і вона закрила шибку назад. Їй нічого не залишалося, як просто підійти до столу, дістати пиво і прожити вечір так, як вона його собі запланувала.

Марина саме так взялася робити. От тільки підступні думки все одно лізли в голову. Як би було б добре одного чудового дня сісти у автобус і поїхати до того міста. Побачити і відчути його насправді. Хоча б день прожити його життям.

Але одразу після того жорстка сутність реалізму повернула її до дійсності. Яка дурня. Ніколи їй не доїхати не те що до Барселони, а й до будь-якоко іншого міста. Її простір замикався на одному місці. І все.

Світ довкола лежав великий, та на неї все одно чекали нудні цифри і безкінечні документи за вузьким столом державної установи, де вона працювала секретарем на пів ставки. Тих грошей, які вона отримувала там за винагороду своєї праці, разом з материною пенсією їм ледве-ледве вистачало на прожиття, і то не на все, а лише на певну частину необхідних речей.

Вона ненавиділа таке існування та гроші були потрібні щоб не сконати з голоду. А знайти іншу роботу з кращим доходом і щоб ще й справа була до душі, у її містечку це було просто таки нереальною фантастикою. Тож Марина в надії на те, що в майбутньому щось зміниться, кожного дня віддавала свої нерви і розум тому дерев'яному столу і незручному стільчику, від яйого у неї не проходила втома тіла навіть у вихідні. "Ми господарі своєї долі, - промовила Марина в голос, запиваючи криву посмішку гірким пивом. - Ага. Тільки в Барселоні вже настала весна, а мені вона не допоможе."

Звільнитися і поїхати шукати щастя де інде? Але без грншей все одно далеко не заїдеш. Та й навіть їй і вдасться знайти роботу у іншому місті, у неї все одно залишалися обов'язки перед людьми, яких вона любила і нехтувати якими не мала права. "Звільнитися?" - знову тихо проговорила вона до себе у похмурих сутінках кімнати. "Але тоді треба буде або одружитися і завести господарство, або просто завести господарство. А тоді або загнутися з голоду, або від догляду за ним. Або, що гірше, стати огрядною пані з нахабними манерами і примітивним блиском жадоби в очах... До дідька! Що я кажу?!

І вона підвелася та знову підійшла до вікна. На небі вже з'явилися перші великі зорі. Ті самі зорі зараз мерехкотіли і над Барселоною. Здавалося, було варто лише захотіти, вдихнути на повні груди повітря і здійнятися вгору та полетіти до бажаної мрії.

Та цього було мало. У її світі ніколи такого не станеться, поки не зміниться дух суспільства навколо і хоч трохи не стане легше дихати. За турботами і клопотами промайнуть її два дорогоцінні дні і понеділок знову вступить у власні права. Не врятує ні весна, ні літо, ні осінь, ні зима.