Слава ЗСУ!

* * *

Коли рахунок у новій грі досяг двох тисяч ста восьми - двох тисяч дев’яноста на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета, але знав, що він неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Був певен, що заб’є. М’яч був жовтогарячий, а вогонь - білий. Якщо дивитися зсередини. Білий з тонкими чорними гілочками, схожими на кровоносні судини. І Антон біг і горів - довго, кілька нестерпних секунд. У вогні згорталося листя каштана. І аркуші чиїхось листів - дитячий почерк; і обпливали, немов крижинки, кольорові та чорно-білі фотознімки... Вони з Оленкою на морі. З “сувенірним” виднокраєм позаду. Оленка усміхається й обіймає Антона за шию. Вона в тонкому халатику на мокре тіло. Оленка... “Мамо! Забери ти мене з цього табору. Тут нудно, о дев’ятій вечора - спати, і весь час іде дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе в неділю...” Коли Антон зміг розплющити очі, у повітрі все ще пахнуло смаленим. І ноги в кросівках стояли навколо - у сірих і синіх кросівках; потім немов сяйнула яєчна шкаралупа, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима.

- Уставай, - сказав Мел. Кіптява була усюди. І - запах.

- Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, - сказав Мел Антонові на вухо. - Тому зберися з силами і грай далі.

* * *

Вода стікала в заґратовану дірку посередині душової. Хлопці говорили впівголоса й обережно зиркали на Антона. Новенький - його звали Кирилом - сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову. Вода була чорною. Кіптява нічим не змивалася.

* * *

- Мел...

- Так?

- Адже я не можу нічого виправити... Нічого повернути. Адже не можу? Мел гмикнув:

- Ти хочеш, щоб я тебе втішив?

- Ні, - сказав Антон. - Я просто запитав. Я подумав... Адже важко закидати м’яч під вогнеметом, хіба ні?

- Важко, - погодився Мел. Антон відвів погляд. Подивився на свої руки. Долоні були сірими, як попіл.

- А що, коли хтось зробить? Це? Закине у вогні? Мел якийсь час дивився на нього і раптом розреготався:

- Ти хочеш поторгуватися, чи що? Я тебе правильно зрозумів? Ти хочеш укласти угоду? У нього були рівні гострі зуби. Велика слива на футболці переливалася всіма синіми відтінками.

* * *

Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шість на п’ять тисяч двісті - на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже гарно, але здав психологічно. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла автоматна черга, він умирав серйозно й надовго; доводилося ледь не силоміць підводити його з підмерзлого снігу та ляпасами вертати до тями. І довго по тому Кирило тицявся на майданчику, як сліпе кошеня; команда Людовика втрачала очки, і Антон знав, що невдовзі прийде черга вогнемета. Прийшла. Антон вистрибнув із лінії штрафної - і побачив Вову, що рвався до кільця. Він був зовсім відкритий. І Антон дав би пас, і Вова неодмінно забив би, якби тонкий вогненний струмінь, прицільно випущений Людовиком, не перетворив його на танцюючий смолоскип. М’яч пішов в аут. Новачок Кирило сів на сніг. Антон підійшов до чорної ляльки, яка ще мить тому була Вовою, і яка через мить знову стане Вовою, брудним і огидно смердючим.

- Моя черга, - сказав Антон тоскно. - Витягнеш на себе меншого Славка і даси пас мені... Зрозумів? І Вова кивнув.

* * *

...Унизу був зелений двір. Великі каштани. Машини біля сусіднього під’їзду. Проводи. Скреготав бляшаний наддашок. Заклично погойдувалося гілля. Лагідно вгиналися хмари, звали політати... Притьмом, як шкідливий кіт, він кинувся геть від краю даху. Спотикаючись, плутаючись у якомусь дроті, натикаючись на антени, руйнуючи все на своєму шляху

- туди, на сходи, у сутінок. Шістнадцятий поверх. П’ятнадцятий. Чотирнадцятий... Хтось сахнувся з дороги:

- Ти що, здурів? (Вогонь заважав і думати, і бачити. М’яч був білим. Усе довкола сніжно-білим. Шкіра на пальцях уже лопалася, обвуглилася, але очі ще бачили біле-біле світло цього останнього вогню. Полум’я було густе, як желе. Біле, з чорними прожилками. Антон устиг побачити, як над кільцем зі згорілою сіткою... До тієї миті його вже не було, він сам уже майже згорів... Падає великий, неправильної форми м’яч, немов голова сніговика... Котиться краєм кільця - і падає всередину...) Він вибіг на цей незнайомий двір, під це незнайоме сонце, під погляди незнайомих бабусь. Тих бабусь, яким так і не довелося стати свідками його польоту... (Вогонь...) На нього дивилися, притуливши пальця до скроні; він біг тротуаром, зачіпаючи перехожих, підскочив до телефону-автомата, але не зміг набрати номер, і кинувся бігти далі... (Зелений двір під ногами. Скрип бляшаного наддашка...) Ось будинок. Ось поверх. Ось двері. Зараз відчинять.