Слава ЗСУ!

Бійцівський клуб

Подяки
Для Керол Мідер, котра дає раду з моїм паскудним характером.
Я хотів би подякувати цим людям за їх любов і підтримку, незважаючи на, ви знаєте, всі ті жахливі речі, які трапляються.
Іні Ґеберт
Джоффу Пліту
Майку Кіфу
Майклу Верну Сміту
С’юзі Вітелло
Тому Спанбаверу
Джеральду Говарду
Едварду Гібберту
Ґордону Ґровдену
Деннісу Стоваллу
Лінні Стовалл
Кену Фостеру
Моніці Дрейк
Фреду Палагнюку

Глава 1

Спочатку Тайлер влаштовує мене офіціантом, потім пхає мені пушку до рота й каже, що смерть — перший крок до вічного життя. І це при тому, що досить довго ми з Тайлером були кращими друзями. Мене постійно питають, чи я знаю Тайлера Дердена.

Ствол упирається мені в горлянку, і Тайлер каже: «Насправді ми не помремо».

Язиком я відчуваю отвори в глушнику, які ми свердлили в ньому. Весь цей шум під час пострілу виникає через розширення газів, а ще через те, що куля набирає швидкості звуку. Щоб зробити глушник, треба просто насвердлити дірок у стволі, чимало дірок. Гази виходять, і куля рухається повільніше за звук.

Неправильно просвердлиш отвори — і зброя вибухне в твоїх руках.

«Насправді це не смерть, — каже Тайлер. — Ми увійдемо в легенди. Ми ніколи не будемо старими».

Язиком я відсуваю дуло вбік, до щоки, і кажу: «Тайлере, ти говориш про вампірів».

Будинок, на якому ми стоїмо, щезне за десять хвилин. Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш із трьома частинами сірчаної кислоти. Робиш це на льодяній бані. Тоді піпеткою крапля за краплею додаєш гліцерин. Отримуєш нітрогліцерин.

Я знаю це, бо це знає Тайлер.

Змішуєш нітрогліцерин із тирсою і одержуєш чудову пластикову вибухівку. Багато хто змішує нітрогліцерин із ватою та англійською сіллю замість сульфатів. Це теж працює. Дехто змішує парафін із нітрогліцерином. Але в мене така вибухівка ніколи не діяла.

Отже, ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris», — яз пістолетом у роті, — і ми чуємо, як розбивається скло. Визирни за дах. Сьогодні хмарно, навіть на цій висоті. Це найвища будівля світу, і вітер тут завжди холодний. Тут настільки тихо, що почуваєш себе однією з цих космічних мавпочок. Виконуєш нескладні завдання, на які тебе тренували.

Перемкни важіль.

Натисни кнопку.

Ти в цьому нічого не тямиш, а потім просто вмираєш.

На висоті ста дев’яноста одного поверху ти визираєш з даху, і вулиця внизу розцяткована кошлатим людським килимом, який стоїть і дивиться вгору. Звук розбитого скла — це вікно геть під нами. Воно вибухає зсередини — і звідти вивалюється шафа з документами розміром із чорний холодильник. Прямо під нами шафка на шість шухляд вилітає з прямовисного фасаду і падає, повільно обертаючись, падає, потроху зменшуючись, падає і щезає у щільному натовпі.

Десь, на сто дев’яносто одному поверсі під нами, космічні мавпочки з Комітету Шкідників проекту «Каліцтво» шаленіють, знищуючи кожен клаптик історії.

Та стара приказка, що ти завжди вбиваєш того, кого любиш, — вона справджується в обох напрямах.

Коли в тебе в роті пістолет і його ствол між твоїми зубами, розмовляти можеш винятково голосними.