Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Бійцівський клуб

Боб не розумів. Може, одне з його «huevos» було неопущене, і він знав, що це фактор ризику. Боб розповів мені про післяопераційну гормональну терапію.

Більшість бодібілдерів, які вживають забагато тестостерону, зароблять собі те, що зветься курвиними цицьками.

Я мав спитати, що Боб мав на увазі під «huevos».

«Huevos», сказав Боб. Ґонади. Яєчка. Кулі. Тестікули. У Мексиці, де ти купуєш свої стероїди, їх називають «huevos».

Розлучення, розлучення, розлучення, казав Боб і показував мені фото в гаманці — величезний, майже голий, позує на якомусь змаганні. Дурне життя, казав Боб, але коли ти накачаний, виголений і на сцені, коли кількість жирів у тілі знижено до двох відсотків, а завдяки діуретикам ти холодний і твердий на дотик… Ти сліпнеш від прожекторів і глухнеш від оскаженілих динаміків, доки суддя не вказує: «Простягни праву руку, зігни, утримуй».

«Простягни ліву руку, напруж біцепс, утримуй».

Це ліпше, ніж справжнє життя.

Короткий шлях до раку, каже Боб. Потім він збанкрутів. У нього двоє дорослих дітей, і вони не передзвонюють.

Щоби позбавити курвиних цицьок, лікар має зробити надрізи під сосками й відкачати рідину.

Це все, що я пам’ятаю, бо потім Боб охопив мене руками, і його голова накрила мою. І тут я загубився всередині забуття, темного, тихого й повного, а коли відступив відйого м’яких грудей, Бобова футболка мала вологу маску мого заплаканого обличчя.

Це було два роки тому, мого першого вечора на «Лишаємось Чоловіками Разом».

З того часу майже кожної зустрічі Боб змушував мене плакати.

Я не повернувся до лікаря. Я ніколи не жував корінь валеріани.

Це була свобода. Втрата всіх надій оберталася свободою. Якщо я нічого не казав, люди в групі підтримки припускали найгірше. Вони плакали сильніше. Я плакав сильніше. Підведи голову вгору, до зір, — і тебе нема.

Повертаючись додому з груп підтримки, я почував себе живішим, ніж будь-коли. У мене не було раку чи паразитів крові, я був маленьким теплим центром, навколо якого оберталося життя у всесвіті.

І я спав. Немовлята так не сплять.

Щовечора я вмирав і щовечора народжувався.

Воскреслим.

До сьогодні, два роки успіху до цього вечора, бо я не можу плакати, коли ця жінка на мене дивиться. Я не можу досягти дна розпуки, я не можу бути врятованим. Язик ніби обклеєний шпалерами — кусаю його з усіх сил. Я не спав чотири дні.

Коли вона дивиться, я — брехун. А вона симулянтка. Вона брехуха. Сьогодні ми знайомилися, називали себе: я Боб, я Пол, я Террі, я Девід.

Я ніколи не називаюся справжнім ім’ям.

— Це ж рак, так? — спитала вона.

Тоді сказала:

— Гаразд, привіт, я — Марла Зінґер.

Ніхто так і не сказав Марлі, який саме це рак. Ми були надто зайняті заколисуванням своєї внутрішньої дитини.

Чоловік усе ще плаче біля її шиї. Марла ще раз затягується сигаретою.

Підглядаю за нею з-за тремтячих цицьок Боба.

Для Марли симулянт — я. З того часу, як побачив її вдруге, я не міг спати. Зрештою, я перший почав ним бути, якщо, звісно, всі ці люди не прикидаються зі своїми ураженнями, кашлем і пухлинами. От Великий Боб, величезний такий лось.

Попередня
-= 6 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

  14.02.2014

Знову ж таки "4".


Додати коментар