Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Ходжа знову почав розповідати, паша слухав без зацікавлення, навіть з роздратуванням, як це буває, коли говорять, вдаючись до неточних і заплутаних фактів, але згодом, прослухавши вже втретє вивчений Ходжею напам'ять текст та переглянувши продемонстровані макети зірок, Сонця, він начебто почав щось розуміти. Тільки зараз, зацікавившися, він уважно почав слухати розповідь Ходжі. Тоді Ходжа схвильовано сказав, що зірки обертаються інакше, аніж усі звикли вважати. «Добре, — сказав паша, — я зрозумів, може бути й так, чом би й ні?» Тоді Ходжа замовк.
Я подумав, що вони, швидше за все, якийсь час мовчали. Ходжа, який дивився з вікна в темряву Золотого Рогу, мовив: «Чому паша урвав розмову, чому не говорив далі?» На це запитання я, як і він, не мав відповіді. Я підозрював, що Ходжа має якісь здогадки з приводу цього, та він мовчав. Здавалось, його гнітило те, що ми схожі одне на одного. Згодом, продовжував оповідь Ходжа, паша зацікавився годинником. Він попросив розібрати його, показати начиння, запитав, для чого потрібні такі шестерінки, механізм, важіль. Потім він боязко, ніби до темного і гидкого гнізда змій, на мить просунув руку в серце годинника. Ходжа в цей час якраз розповідав про годинник, про те, що тепер усі з однаковою точністю за годинником зможуть читати намаз, як раптом паша закричав: «Рятуйся від нього! Хочеш отрутою, хочеш звільненням. Тобі стане легше». Я дивився на Ходжу зі страхом та надією. Однак він сказав, що не відпустить мене, поки паша не зацікавиться нашими відкриттями.
Я не став запитувати, про яку саме справу йде мова. Може, я боявся дізнатися, що й Ходжа ще не вирішив. Потім вони почали говорити про інше, паша нахмурився та байдуже дивився на предмети, виставлені перед ним. Ходжа ніби вже мимоволі залишився допізна в палаці, у нього жевріла надія, що паша зацікавиться винаходами. Врешті повантажив привезене на візок. Я подумав про людину, яка не зможе заснути в ліжку будинку на узбіччі дороги, повз який у темряві проїжджав візок, і я уявив здивування цього стамбульчанина, адже між скрипом коліс візка чулося незрозуміле, монотонне цокотіння годинника.
До світанку Ходжа не приліг і на мить. Я хотів був змінити недопалок свічки, та він гримнув на мене. Я відчув, що він чекав на моє пояснення. «Паша обов'язково зрозуміє», — ніби заспокоюючи його, промовив у темряву. Відчув, що він мені не повірив, однак згодом відповів: «Якби знати, чому паша тоді замовк, ось у чому річ».
Як тільки випала нагода, він пішов до паші, щоби дізнатися причину його мовчання. Цього разу паша зустрів його веселіше. Підбадьоривши Ходжу, порадив зайнятись виготовленням зброї: «Зброї, яка перетворить світ на в'язницю для наших ворогів!» Він обмежився лише цим, не пояснюючи, якою саме має бути зброя. Якщо Ходжа й далі працюватиме над своїми науковими дослідами в цьому напрямі, то він підтримає його. Звичайно, паша нічого не сказав про винагороду, на яку ми так розраховували. Хоча дав Ходжі повну торбину акче.[14] Ми зазирнули до неї уже вдома, порахували — сімнадцять акче, дивна сума! Паша, даючи торбину, сказав, що спробує вмовити падишаха вислухати Ходжу. Додав, що хлопець до «таких речей» має інтерес. Ні я, ні навіть легковірний Ходжа не сприйняли ці слова серйозно. Та через тиждень нам повідомили, що паша після іфтару[15] відведе нас до султана.
Ходжа почав готувати промову, яку читав паші, переробив її так, щоб могла зрозуміти навіть дев'ятирічна дитина, і вивчив напам'ять. При цьому він думав чомусь не про дитину, а про пашу. Ходжа аналізував його поведінку, намагаючися зрозуміти, якою має бути зброя для паші? Я навіть уявити не міг, та й Ходжа не став просити про допомогу. Працював сам. Поки Ходжа до пізньої ночі, зачинившись у своїй кімнаті, працював, я вже не мріяв про те, як повернутися на батьківщину, безтямно сидів біля вікна і вдавав, що це не Ходжа, а я працюю за столом і будь-якої хвилини можу встати і податися куди мені заманеться.
Надвечір ми завантажили речі на візок і поїхали до палацу. Я полюбив стамбульські вулиці і мріяв, що стану невидимкою та буду гуляти ними під великими чинарами, каштанами та іудиними деревами. Наші прилади ми залишили, як нам наказали, на подвір'ї переднього палацу.
Падишах був гарненьким червонощоким хлопцем невеликого зросту. Він перебирав наше приладдя, як свої цяцьки, і зараз не можу пригадати, коли саме мені захотілося стати його однолітком і товаришем: тоді, як уперше його побачив, чи набагато пізніше, коли ми зустрілися знову через п'ятнадцять років. Я відразу відчув, що з ним треба поводитися порядно і чесно. Ходжа все ще мовчав, падишах та його оточення з нетерпінням чекали. Нарешті, він розпочав. До своєї розповіді він додав чимало нового: про зірки він розповідав так, ніби це були живі розумні створіння, які знають геометрію та арифметику і тому гармонійно обертаються. А коли Ходжа побачив, як хлопець підвів голову і захоплено дивиться на вечірнє небо, не міг стримати своєї тріумфальної радості. Він показав макет сфери, в якій було видно обертання зірок: «Ось це — Венера, а он та велика зірка — Місяць, обертається інакше». Ходжа крутив зірки, а прикріплений до моделі дзвіночок приємно дзеленчав, маленький падишах то перелякано відступав назад, то, долаючи страх, наближався до чарівної скриньки, зазирав усередину і намагався зрозуміти, що казав Ходжа.
14 Дрібна турецька срібна монета XIV–XVII ст., введена в обіг за правління султана Орхана, 1328–1329 pp.
