Слава ЗСУ!

Ходжа скінчив розповідь, і запала мертва тиша, яка зближувала нас, навіюючи почуття братерства. Впродовж довгого часу Ходжа боровся із душевним неспокоєм. Із брязкотом відчинилися і знову грюкнули двері сусіднього будинку; Ходжа сказав, що вперше в нього з'явилася зацікавленість наукою, коли він побачив у лікарні великі терези та купу різнокольорових пляшечок із ліками, від яких хворі одужували. Однак його дід невдовзі помер, і вони не ходили до лікарні. Ходжа мріяв, як одного дня він виросте й сам піде до лікарні. Однак так сталося, що ріка Тунджа вийшла з берегів і затопила територію лікарні, хворих довелося перевести звідти в інше місце, брудна вода залила приміщення лікарні й довго не спадала. А коли вона потроху відступила, донедавна чудова лікарня опинилася під покривалом гидкого зеленкуватого бруду з неприємним запахом, якого ще багато років не могли позбутися.

Коли Ходжа замовк, між нами знову вже була прірва. Він піднявся з-за столу, краєм ока я міг бачити його тінь, що металася кімнатою, він узяв лампу зі столу й опинився у мене за спиною. Тепер я вже не бачив ані тіні Ходжі, ані його самого. Мені хотілося повернутися й подивитися, що відбувається. Я передчував щось лихе і вже відчував напругу в повітрі. До вух линув шурхіт одягу, ніби його знімають. Страх здолав мене, і я повернув голову. Ходжа оголив свої груди до пояса, підійшов до дзеркала і під світлом лампи розглядав свій живіт. «Боже мій, — вигукнув він, — що це за нарив?» Я мовчав. «Ходи-но сюди, поглянь», — кликав він мене. Я ж не міг поворухнутися. Ходжа закричав: «Ходи-но сюди, кому кажу!» Я підійшов до свого двійника, тремтячи від страху, ніби учень, на якого чекає суворе покарання.

Ніколи я ще не підходив до його голого тіла так близько, мені стало бридко. Я переконував себе, що саме думка про голе тіло не давала мені снаги наблизитися до Ходжі, хоча насправді — це був страх від його гнояків. Він це теж розумів. Щоб приховати свої почуття, я нахилився над ним, бурмочачи щось собі під ніс, — хотів удавати з себе справжнього лікаря. «Ти боїшся, що там казати!» — випалив урешті Ходжа. Щоб довести свою безстрашність, я прихилив своє лице до його черева настільки, що воно ледь не торкалося шкіри. «Та ти боїшся, що це гнояки чуми». Я робив вигляд, ніби не чую його слів, хотів сказати, що це укус якоїсь екзотичної комахи, назви якої я, на жаль, не пригадую. «Торкнися гнійника! Не помацавши пухлини, як знатимеш, що то за напасть?»

Ходжа пожвавішав, коли побачив, як я торкаюсь його рани. Він приставив до мого обличчя пальці, якими щойно торкався рани. Побачивши, з якою відразою я відсахнувся від нього, Ходжа зайшовся реготом. Почав іронізувати з мене, ніби я боягуз, бо злякався якогось укусу комахи. Однак він швидко замовк і мовив: «Я боюся померти». Говорив так, ніби мова йшла про щось інше. Він не ніяковів, його голос налився гнівом, гнівом безневинної людини, з якою чинять несправедливо. «Ти впевнений, що і в тебе немає цих огидних пухлин? Зніми сорочку!» Він наполягав, і я, як дитина, що ненавидить митися, почав повільно роздягатися. У кімнаті з зачиненим вікном було тепло, однак я відчув подих холодного вітру; мабуть, мене морозило від думки про холодне дзеркало. Я соромився свого зображення і ступив крок назад. Стоячи збоку дзеркала, я бачив, як кремезна голова Ходжі, про схожість якої до моєї я чув неодноразово, наближалась у мій бік. Він прагне зламати мій дух, подумав я, в той час як я тішився з того, що він плазує біля моїх ніг, щоб отримати нове знання. Сміх та й годі, що мені спало таке на думку, однак на мить здалося, що його бородата голова, присоромлена у світлі лампи, лізе до мене, щоб напитися досхочу крові. Мабуть, мені подобалися жахливі історії, яких я наслухався в дитинстві. Поки я про це думав, пальці Ходжі вже снували по моєму животі; хотілося вдарити його чимось важким по голові і втекти. «У тебе немає, — сказав Ходжа, ретельно оглянувши живіт. Він подивився й на шиї, за вухами й під руками: — І тут чисто. Ні, тебе не покусав той паразит».

Ходжа поклав руку мені на плече так, ніби я був його давнім товаришем, з яким діляться сокровенним. Пальцями він почав натискати мені на потилицю одночасно з різних боків, а потім спробував, тримаючи за голову, потягти мене. Нарешті він сказав: «Погляньмо разом на себе в дзеркало». Я підвівся й у світлі лампи ще раз відзначив, наскільки ми схожі одне на одного. Почуття, що мене охопило, не було новим, адже подібне я відчував, коли вперше побачив Ходжу, стоячи біля дверей вітальні у помешканні Садика-паші. Тоді я побачив людину, якою мав би бути я, а зараз збагнув, що він мав би бути мною. Невже ми обоє — одне ціле?! Зараз я тверезо усвідомлював це. Остовпів, почувався так, ніби мені зв'язали руки й ноги. Щоб позбавитися такого стану, я спробував поворухнутися, можливо, щоб переконатися, що я — це я. Нервово зачесав рукою волосся. Він зробив те саме, причому дуже старанно, щоб не порушувати симетричності відображення у дзеркалі. Ходжа прагнув наслідувати мій погляд, тримати голову, як я; повторював мої рухи та вираз обличчя, копіював мій острах, зносити проекцію якого мені, здавалося, забракло сил, і все ж цікавість, породжена страхом, ніби прикувала мої очі до дзеркала. Він підбадьорився, як дитина, яку смішить дружбан, що копіює його слова та рухи. Раптом Ходжа заволав: «Ми помремо разом!» «Хай тобі грець», — подумав я. Проте злякався не на жарт. То була одна з найстрашніших ночей, яку ми провели разом.