Слава ЗСУ!

Та враз йому стало сором; він збагнув, що таке сміх. Для нас це велика загадка, яким способом тварини можуть розуміти сміх і розуміють, коли з них сміються. Але саме в такий незбагненний спосіб Біле Ікло знав і відчував сором, що ці люди сміються з нього. Він повернувся й побіг навтіки — не тому, що йому боліло від огню, а щоб не чути сміху, який так глибоко й боляче його діймав. Він побіг до Кічі, єдиної в світі, що не сміялася з нього.

Смеркло, й запала ніч. Біле Ікло лежав поруч із матір’ю. Ніс і язик йому дуже боліли, але його мучив інший клопіт. Він засумував за домом і відчував якусь порожнечу; йому бракувало тиші та супокою, що побіля струмка й печери. Життя стало занадто гамірне. Стільки людей — чоловіків, жінок та дітей, і всі вони галасували й дратували його. А ще собаки, що без угаву гризуться, скавучать і метушаться. Спокійна самотність того єдиного життя, що він знав, минулася. Тут саме повітря дихало життям. Це життя безнастанно гуло й бриніло навколо. Мінливе й різноманітне у своїй напрузі, воно впливало йому на нерви й почуття, бентежило його й утомлювало постійним чеканням чогось нового.

Він спостерігав людей, що ходили по таборі, зникали й знов з’являлися. На цих людей Біле Ікло дивився так, як людина дивиться на богів, що сама їх створила. Вони були вищі істоти і в його непевному розумінні уявлялися такими самими творцями чудес, як і боги людям. У них була влада й сила, незбагненні для нього, вони були владарі всього живого й неживого, вони упокорювали собі те, що рухалось, і примушували рухатись те, що було нерухоме; вони творили яскраве, як сонце, й кусливе життя з сухого моху та дерева. Вони були творці вогню! Вони були боги!

Розділ II

НЕВОЛЯ

Дні минали, й Біле Ікло щоразу дізнавався щось нове. Кічі тим часом була прив’язана, а він бігав по всьому табору, придивляючись, вивчаючи його, набираючись досвіду. Незабаром він добре пізнав життя людей, але це не породило в ньому зневаги до них. Що більше він їх пізнавав, то певніше бачив їхню могутність, їхню таємничу силу, то більше вони здавалися йому богорівні.

Люди завжди страждають, бачачи, що їхніх богів скинуто, а вівтарі зруйновано, але вовк та дикий собака, що припали людині до ніг, такого страждання не знають. На противагу людині, чиї боги невидимі й уявлювані й ніколи з туманних образів фантазії не переходять до світу дійсності, залишаючись примарами добра та сили, цими злетами людського я до царства духу, — на противагу людині, вовк та дикий собака, прийшовши до вогнища, знаходять своїх богів, що в плоті й крові втілені і що мають певне місце на землі й потребують часу, щоб досягти своєї мети й виконати своє призначення. Не треба ніякого зусилля, щоб увірувати в такого бога, і ніяке зусилля волі не збудить сумніву в ньому. Від нього не можна втекти. Ось він стоїть на своїх задніх лапах з дрючком у руці, незмірно могутній, запальний, гнівний і повний любові. Божественність, тайна і сила набрали гоготі, яка спливає кров’ю, коли її роздирають, і яка не гірше смакує за всяке інше м’ясо.

Так було і з Білим Іклом. Він зрозумів, що звірі-люди це боги справжні й усюдисущі. Його мати, Кічі, виявила свою покору, як тільки вони гукнули її на ім’я, таку саму покору почав виявляти й він. Він визнав за їхній привілей полювання на живе м’ясо, звертав їм з дороги, коли вони йшли, підходив, коли вони кликали, скоренько тікав, коли вони гнали, і припадав до землі, коли вони погрожували. Бо за кожним їхнім бажанням була сила, що вимагала послуху, сила, що спричиняла біль, сила, що давалася взнаки кулаками, дрючками, летючим камінням та пекучим шмаганням батога.

Він належав їм, як належали їм усі собаки, і жив так, як вони наказували йому. Вони могли скалічити й забити його або ж помилувати. Таку науку він мусив незабаром затямити. Вона йому нелегко далася, бо йшла всупереч владній і сильній вдачі; та хоч не дуже приємно було все те дізнаватись, непомітно для себе самого Біле Ікло відчув, що та наука йому припала до вподоби. Він віддавав власну долю в чужі руки й знімав із себе відповідальність за власне існування. Це мало в собі свою винагороду, бо завжди легше спертись на іншого, аніж стояти самому.

Звісно, все це трапилося не в один день, і не враз віддався він душею й тілом звірам-людям. Не скоро він міг забути свою дику спадщину й прогнати спогади про Пустелю. Бували дні, коли він скрадався на узлісся, ставав там і прислухався до чогось далекого, що кликало й вабило його. Вертався він неспокійний та сумний і, лежачи поруч матері, тихенько скімлив і пожадливо лизав її морду своїм жвавим допитливим язиком.