Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Якось серед літа Білому Іклу трапилась несподівана пригода. Він ходив з мисливцями полювати на лося і, коли повернувся, побачив скраю селища новий вігвам. Потрухцювавши своєю безгучною ходою туди на розглядини, він здибав там Кічі. Біле Ікло зупинився й подививсь на неї. Хоч ледве-лед-ве, а проте він пам’ятав її, зате вона забула його цілковито. Кічі оскалила зуби й грізно загарчала, і враз він згадав усе. Перед очима постало дитинство й усе, з чим пов’язане було це гарчання. Допоки не спізнався він з богами, Кічі була для нього наче осереддя всесвіту. Повернулось давнє почуття й зворушило його. Він радісно кинувся до матері, але вона зустріла його вискалом зубів і до кістки прокусила йому щоку. Біле Ікло нічого не второпав. Ошелешений і приголомшений, він відскочив назад.

Щодо Кічі, то вона зовсім не була винна. Вовчиці забувають своїх вовченят, коли їм минає десь так рік. Отож і ІСічі забула про Білого Ікла. Він був чужий їй і небажаний. Вона знов мала виводок, і це, зрозуміла річ, давало їй право вороже ставитись до будь-яких прибульців.

Одне з щенят підлізло до Білого Ікла. Вони були звідні брати, тільки цього не знали. Біле Ікло почав зацікавлено обнюхувати його, але Кічі ще раз на нього наскочила й розідрала йому морду. Він відступив далі. Його дитячі спогади одразу погасли й заховались у могилу, звідки були воскресли на хвильку. Він дивився на Кічі, що облизувала своє вовченя й раз у раз голосно гарчала. Тепер вона вже не була йому потрібна. Він звик обходитись без неї і забув, то вона важила для нього так багато. Вона відійшла з його життя так само, як він відійшов з її.

Проте він усе ще не рушав з місця, приголомшений і розгублений; забувши про минуле й силкуючись збагнути, в чому річ. Кічі втретє кинулась на нього, щоб таки одігнати геть. Біле Ікло покірно скорився. Вона ж була самиця, а є такий закон у його породи, що самці з самицями не гризуться. Він цього не міг знати зі свого особистого досвіду, просто це в ньому говорив інстинкт, той самий, що примушував його вити до місяця й до зір нічних, що примушував боятися смерті та невідомого.

Минали місяці. Біле Ікло набував на силі, важчав і кремезнішав. А вдача його розвивалась у тому напрямку, що визначався спадковістю та середовищем. Його спадковість була м’яким, наче глина, матеріалом, придатним до хоч би й якої форми. Середовище й надало тієї форми, що в неї виллялась ця глина. Якби, скажімо, Біле Ікло не прийшов до вогню людини, Пустеля зробила б із нього справжнього вовка. Але боги дарували йому інше середовище, і він став собакою. У ньому, правда, багато лишилося вовчого, та проте він був собакою, а не вовком.

Отже, через м’якість матеріалу, з якого його створено, та під тиском обставин у ньому розвинулася своєрідна вдача. Воно й не дивина. Він зробився понурішим, вовкуватішим і лютішим і тримався осторонь інших собак. І вони дедалі більше переконувались, що краще з ним не ворогувати, а Сивий Бобер з дня на день більше його цінував.

Одначе попри всю свою силу Біле Ікло не позбувся однієї вади: він не терпів, коли з нього сміялись. Людський сміх був йому взагалі огидний. Між собою ще люди могли сміятись із чого завгодно, те його не обходило. Але коли починали сміятися з нього, він аж казився. Поважний, статечний і похмурий, від сміху він шаленів аж до нестями. Сміх так його злостив, що він на цілі години ставав справжнім дияволом. І кепсько доводилось тому собаці, що попадався тоді Білому Іклу! Він занадто добре знав закон, щоб наважитися мстити Сивому Боброві, який до того ж мав ще дрючок та розум напохваті. А в собачат нічого не було, крім відкритого простору, яке й рятувало їх, тільки-но з’являвся Біле Ікло, доведений сміхом до оскаженіння.

Білому Іклу минав третій рік, коли серед індіанців, що жили на Маккензі, почався голод. Улітку риба не ловилася, взимку олені перейшли на нові місця, лосів траплялось мало, кролики майже зовсім щезли. Хижі звірі, не маючи звичайного харчу, знесилювалися, жерли одне одного, гинули з голоду. Виживали тільки найдужчі. Боги Білого Ікла жили з полювання. Старі й кволі серед них почали мерти один по одному. Плач стояв у всьому селищі. Жінки й діти відмовлялись від своєї мізерної пайки, і вона йшла в шлунки мисливців, схудлих, із запалими очима, що бродили по лісі, дарма шукаючи дичини.

Голод так дошкулив, що боги їли невичинену шкуру на своїх мокасинах і рукавицях, а собаки гризли збрую й навіть батоги. Поза тим собаки пожирали один одного, а боги пожирали собак. Насамперед поїли кволіших і плохіших. Ті собаки, котрі ще цілі, бачили це й розуміли, яка чекає на них доля. Найсміливіші й найрозумніші з них утекли від багать, що обернулися на різниці, й шукали захисту в лісі, де врешті або гинули з голоду, або їх з’їдали вовки.

Попередня
-= 40 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!