Слава ЗСУ!

Коли рука погонича зупинилась близько біля шиї Білого Ікла, він наїжився, загарчав і припав до землі. Не спускаючи з ока цієї руки, він разом нашорошився й проти дрючка, що був у другій руці. Метт відстебнув ланцюга від нашийника й хутко відійшов назад.

Біле Ікло не зразу навіть зрозумів, що він вільний. Чимало місяців минуло відтоді, як він потрапів до рук Красеня Сміта, і за весь цей час він і хвилини не був на волі, опріч тих випадків, коли його відв’язували, щоб він бився. Після бою його зараз же знову припинали на ланцюга.

Він не знав, що йому робити з цією волею. Може, боги вигадали ще якусь диявольську витівку? Він повільно й обережно ступив кілька кроків, готовий щохвилі відповісти на напад. Ніколи ще з ним такого не бувало — він не знав, що діяти. Завбачливо оді-йшов трохи далі від двох богів, що за ним стежили, і зупинився на розі хатини. Ні, все гаразд. Зовсім ошелешений, він повернув назад, став за кілька кроків від людей і втупив у них пильний погляд.

— А він не втече? — спитав новий хазяїн.

Метт знизав плечима.

— Ризикнімо. Це єдиний спосіб дізнатись.

— Бідолаха, — пробурмотів співчутливо Скотт. — Найбільше він потребує людської ласки, — додав він і пішов у хатину.

Повернувся він з кавалком м’яса й кинув його Білому Іклу. Собака відскочив убік і здалеку уважно й підозріливо приглянувся до м’яса.

— Геть, Майор! — пролунав застережливий крик погонича, та вже запізно.

Майор підскочив до м’яса і тільки встиг схопити його зубами, як на нього налетів Біле Ікло і збив з ніг. Метг кинувся до них, але Біле Ікло виявився спритніший. Ноги в Майора підігнулися, з прокушеного горла порснула кров, і червона пляма на снігу все більшала.

— Шкода його, хоч так йому й треба, — хапливо промовив Скотт.

Але Метт уже націлився вдарити Білого Ікла ногою. І тут враз одне за одним сталося — стрибок, вискал зубів і крик болю. Відповзши на кілька кроків, Біле Ікло гнівно загарчав, а Метт, нахилившись, став оглядати свою ногу.

— Хапнув таки добре, — сказав він, показуючи на роздерті штани й спідні, де з’явилася кривава латка.

— Я ж казав, що справа з ним безнадійна, — понуро мовив Скотт. — Я вже так і сяк про нього думав, все не хотів цього робити. Але доведеться. Іншого нічого не вигадаєш.

Кажучи це, він нехотя видобув револьвера, відкрив барабан і переконався, що зброю заряджено.

— Слухайте, містере Скотге, — спинив його Метт. — Собака цей через пекло пройшов! Як же можна сподіватися, щоб він вибився звідти непорочним янголом? Дайте йому час.

— Гляньте на Майора! — відказав Скотт.

Погонич підійшов до пораненого собаки. Той

лежав на снігу в калюжі крові й конав.

— Таж так йому й треба! Ви самі це сказали, містере Скотт. Намірявся вкрасти в Білого Ікла його м’ясо — ну, от і прийшов йому капець. Що ж тут дивного? Я б і шеляга ламаного не дав за того пса, що без опору віддає своє м’ясо.

— Але гляньте-но на себе, Метте! Собаки собаками, але десь же мусимо покласти цьому край.

— Що ж, так мені й треба, мені теж, — уперто провадив своєї Метт. — Бо за що я його вдарив? Ви самі сказали, що він вчинив по правді. Отже, я не мав би його займати.

— Та все-таки найкраще буде застрелити його, — наполягав Скотт. — Приручити його неможливо.

— Слухайте, містере Скотт, дамо йому хоч якусь можливість! Він її ніколи не мав. Він же оце вийшов з пекла і вперше на волі. Даймо йому час опам’ятатись. А коли нічого не поможе, я сам його заб’ю. їй-бо.

— Та мені теж не хочеться ані самому його вбивати, ані бачити його забитим, — відповів Скотт, ховаючи револьвера. — Хай побігає на волі, побачимо, що з ним можна зробити добром. От я навіть зараз і спробую.

Він підійшов до Білого Ікла і тихо й ласкаво до нього заговорив.

— Узяли б ви все-таки дрючка, — застеріг його погонич.

Скотт похитав головою й говорив далі, пробуючи збудити в собаці довіру.

Біле Ікло вівся сторожко. Безперечно, щось йому загрожувало. Він загриз собаку цього бога, вкусив його товариша. Що ж на нього може чекати, як не сувора кара? Проте він не втихомирився. Він наїжився, вискалив зуби, напружився тілом і, пильно стежачи, готовий був до всього. Бог не мав дрючка, через те він підпустив його до себе. Рука бога про-стяглась і почала спускатися йому на голову. Біле Ікло зіщулився і, насторожившись увесь, припав до землі. Ось вона, небезпека, зрада абощо. Він добре вже знає руки богів, їхню владність і вміння завдавати болю. До того ж йому ще здавна огидний усякий доторк. Рука спускалась, а він усе пригинався й гарчав щораз грізніше. Він не хотів її кусати й терпів, доки не занутрує в ньому й не опанує всього всього інстинкт невгамовної жадоби життя.