Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Але такі покарання, правду кажучи, траплялися дуже рідко. Голосу хазяїнового цілком вистачало, щоб Біле Ікло зрозумів, так він повівся чи ні, і до цього голосу він прислухався, узгоджуючи з ним свої вчинки. Цей голос був йому компасом, що показував шлях і допомагав орієнтуватись серед обставин нового краю й нового життя.

На Півночі єдиною свійською твариною був собака, а всі інші жили на волі й були законною здобиччю собаки — звісно, якщо він міг з ними впоратись. Давніше часто Біле Ікло живився з ловів, і йому й на думку не спадало, що на Півдні може бути інакше. Але вже на початку життя в долині Санта-Клара йому довелося про це дізнатись. Проходжуючись якось уранці, він завернув за ріг будинку і побачив курча, що втекло, мабуть, з курника. Зрозуміло, що Білому Іклу закортіло його з’їсти. Один-другий скік, зблиснули зуби, пролунав розпачливий крик, і необачного курчати не стало на світі. Воно було вгодоване, жирне й ніжне на смак. Біле Ікло облизнувся й вирішив, що дичина це непогана.

Пізніше, уже вдень, біля стайні він наскочив знову на курча. Якийсь стайничий кинувся відбирати. Не розуміючи як слід, що то за звір Біле Ікло, він захопив тільки маленького батога. Після першого ж удару Біле Ікло покинув курча й повернувся до чоловіка. Спинити його тепер можна було тільки дрючком, але не батогом. Мовчки, ніби й не помітивши другого удару батога, він скочив чоловікові на груди. Крикнувши тільки: «Боже мій!», стайничий заточився назад, випустив батога й ледве встиг затулити собі руками шию, як одну руку йому вже розпанахано аж до кістки.

Чоловік страшенно перелякався, і не так розлюченого вигляду собаки, як його мовчазного нападу. Боронячи лице й шию закривавленою рукою, він відступав до стайні. І дуже кепсько йому довелося б, якби несподівано не з’явилася Коллі й не врятувала його, як колись врятувала Діка. Вона, мов скажена, кинулась на Білого Ікла. Коллі таки мала рацію, вона краще знала вовка, ніж легковірні люди, її підозри справдились. Цей вічний хижак знов узявся за свої давні штуки.

Стайничий утік до стайні, а Біле Ікло почав відступати перед люто вискаленими зубами Коллі,

то підставляючи їй плече, то кружляючи навколо неї. Коллі все не заспокоювалась, як іноді з нею бувало, а навпаки, з кожною хвилиною ще й більше скаженіла. Скінчилось на тому, що Біле Ікло, зовсім забувши за свою гідність, дав драпака від неї через усе поле.

— Я його навчу не займати курчат, — сказав хазяїн. — Але для цього треба зловити його на гарячому.

За два дні така нагода приспіла, та ще й поважніша, аніж хазяїн сподівався. Біле Ікло пильно придивився до курника та до звичок його мешканців. Увечері, коли кури посідали на сідало, він виліз на купу недавно накиданого колоддя, звідти вискочив на дах курника, переліз через гребінь даху й скочив з нього всередину загорожі. Ще за хвильку він був уже в самому курнику, й почалася різанина.

Коли вранці Відон Скотт вийшов на веранду, перше, що впало йому в око, — це п’ятдесят сніжно-білих леггорнів1, яких виклав уряд стайничий. Скотт тихенько засвистів, спершу здивовано, а тоді захоплено. Біле Ікло був також тут. Ні сорому, ні почуття провини не було на ньому помітно. Навпаки, він мав дуже гордий вигляд, певний, либонь, що вчинив щось дуже гарне й варте нагороди, і не відчував на своїй совісті жодного гріха. Хазяїн стиснув губи, коли подумав, яке перед ним прикре завдання. Тоді він суворо звернувся до злочинця, і в голосі його замість звичайної приязні Біле Ікло почув тільки божий гнів. До того ж хазяїн тицьнув його носом у зарізані кури і вдарив кулаком.

' Леггорни — порода білоперих курей.

Більше вже ніколи Біле Ікло не чинив набігів на курник. Кури були під охороною закону, і він зрозумів це. Невдовзі хазяїн повів його з собою в загорожу для курей. Тільки глянувши на живий харч, що залітав у нього над головою й забігав попід ногами, Біле Ікло ворухнувся, щоб стрибнути, але голос хазяїна спинив його. В загорожі вони пробули з півгодини. Кілька разів хижацький інстинкт узяв би був гору в Білому Іклі, якби не стримував його щоразу голос хазяїна. Таким оце чином, не встигши й вийти з загорожі, опанував Біле Ікло ще один закон і перестав звертати на курей увагу, наче їх і зовсім тут не було.

— Хижака не переробиш, — сумно хитаючи головою, сказав суддя Скотт, коли за сніданком син йому розповів, яку науку дав він Білому Іклу. — Коли вже він узяв собі таку звичку, коли покуштував крові... — Суддя знову похитав головою.

Але Відон Скотт не хотів з батьком погодитись.

Попередня
-= 67 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!