Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Трапився якось ще один подібний до цього випадок. По дорозі в місто, на перехресті, стояв сапун1. Тут завше вешталося троє собак, що завели собі звичай кидатись на Білого Ікла, коли він пробігав повз них. Відон Скотт знав його убивчий спосіб битись, через те повсякчас умовляв його, що він не сміє гризтися з собаками. Біле Ікло добре зрозумів цей закон, та все ж тяжко страждав щоразу, пробігаючи повз салун. Правда, його хиже гарчання стримувало собак на певній відстані, але вони бігли за ним, гарчали, гавкали й усіляко йому дошкуляли. Так тяглося доволі довго. Люди, що сиділи в салуні, під’юджували собак проти Білого Ікла, а раз то й відверто нацькували їх на нього. Тоді хазяїн зупинив коні.

— Візьми їх! — сказав він Білому Іклу.

Той навіть не повірив одразу, — він подивився на хазяїна, потім на собак і знов допитливо й пильно на хазяїна. Скотт кивнув головою:

— Візьми їх, друже! Покажи-но їм!

Біле Ікло не вагався більше. Він повернувся й мовчки кинувся на ворогів. Усі троє собак зустріли його одностайно. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви й зовсім закрила поле бою. За кілька хвилин двоє собак уже конали на дорозі, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через канаву й огорожу, він побіг у поле, а Біле Ікло гнався за ним, як вовк, швидко й нечутно, ледве землі торкаючись. Серед поля він наздогнав його й загриз.

Це потрійне вбивство поклало край всім прикрощам Білого Ікла з собаками. Слава про нього розійшлася скрізь по долині, і люди самі гляділися, щоб їхні собаки не чіпали вовка-бійця.

ПОКЛИК КРОВІ


Минали місяці за місяцями. їжі на Півдні було досхочу, роботи ніякісінької — отже, Біле Ікло розкошував і був щасливий. Він не тільки жив на Півдні, але й у житті в нього настав полудень. Ласка людська світила йому як сонце, і він розцвітав під нею, немов рослина, посаджена в добрий ґрунт.

І однак він був не такий, як інші собаки. Він знав закони краще навіть за собак і дотримувався їх пильніше. Та все ж скидалося на те, що хижість у Білому Іклі не зникла, а тільки зачаїлася, мовби Пустеля й досі міцно його тримала і вовка в ньому лише приспано.

Із собаками він ніколи не приятелював. Ціле своє життя він жив самотою і гадав так жити й далі. Ще цуценям його цькував Ліп-Ліп і вся зграя молодих собак, а пізніше, коли він жив у Красеня Сміта, його примушували битися з усякими собаками, і через те все в ньому виробилась огида до них. Природний перебіг його життя силою випадку змінився, й, одвернувшись від свого роду, він прихилився до людини.

Крім того, південні собаки ставились до нього дуже підозріливо. Він збуджував у них інстинктивний страх перед Пустелею, і, здибавшись із ним, вони гарчали й гавкали й усіляко виявляли свою ненависть. Але він уже знав, що йому зовсім нема потреби вдаватись до зубів, досить вищирити ікла й скривити гнівно губи, щоб собака, вже намірившись кинутися на нього, зразу осідав на задні лапи.

Єдиною прикрістю його теперішнього життя була Коллі. Вона не давала йому й хвилини спокою.

Вона корилася законові далеко не так беззастережно, як Біле Ікло, і, попри всі намагання хазяїна, не хотіла потоваришувати з вовком. Йому аж у вухах дзвеніло від її нервового, верескливого гарчання: вона ніяк не могла подарувати йому загризених курей і була певна, що всі його заміри лихі. Коллі вважала його за злочинця навіть тоді, коли не мала на це найменших підстав. Вона стала лихою годиною в його житті; вона, як той поліцай, стежила за ним біля стайні й по всій садибі. Варто було йому випадково з цікавістю глянути на голуба чи курча, як вона починала казитись і гавкати мов навіжена. Біле Ікло мав один улюблений спосіб виявляти їй повну зневагу й відкараскуватися від неї: він лягав і, поклавши голову на передні лапи, удавав, що спить. Тоді вона, ніби зніяковівши, переставала гавкати.

Якби не Коллі, усе було б добре. Біле Ікло пізнав закони, навчився стримуватись, став поважним, спокійним і по-філософському терпячим. Ворожого оточення вже не існувало, небезпека, страждання й смерть уже не чигали на нього звідусіль. Потроху навіть невідоме перестало викликати в ньому жах. Життя було тепер спокійне й легке. Воно протікало рівно, й ані страх, ані ворожнеча не порушували його плину.

Білому Іклу бракувало снігу, хоч сам він цього не усвідомлював. «Занадто довге літо», — мабуть, подумав би він, якби взагалі міг думати про це. А так він просто відчував якось неясно, що йому бракує снігу. Та ще ото в літню спекоту, коли він потерпав від гарячого сонця, в ньому прокидалася невиразна туга за Північчю. Але виявлялася ця туга в невдоволеності й неспокої, про причини яких він і сам не знав.


 1 Салун — закусочна, пивний бар в Америці.

Попередня
-= 69 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!