Слава ЗСУ!

Ціла родина сиділа на веранді й тішилась вечірньою прохолодою, коли прибіг захеканий і весь у куряві Біле Ікло.

— Відон вернувся, — сказала мати хазяїна.

Діти радісним криком повітали Білого Ікла й

кинулися до нього. Обминаючи їх, він вибіг на веранду, але вони загнали його в куток поміж гойдалкою та поручнями. Він загарчав, пробуючи вирватись на волю.

Дружина Скоттова стурбовано подивилася в той бік.

— Я все ніяк не можу збутися страху за дітей, коли вони з ним, — сказала вона. — Мені все здається, що колись він таки накинеться на них.

З розгніваним гарчанням Біле Ікло вискочив із кутка, збивши з ніг обох дітей. Мати покликала їх до себе й, заспокоюючи, сказала що не треба надокучати собаці.

— Вовк завжди буде вовком, — зауважив суддя. — Йому не можна йняти віри.

— Та він же не зовсім і вовк, — обізвалась Бет, стаючи за братом.

— Це тільки Відон так собі думає, — відповів суддя. — Він гадає, що в ньому є собача кров, але ж він сам каже, що напевне цього не знає. А коли на нього глянути...

Він не скінчив речення, як Біле Ікло зупинився перед ним і загарчав.

— Пішов геть! На місце! — наказав суддя.

Біле Ікло повернувся до дружини хазяїна. Вона скрикнула з переляку, коли він схопив її зубами за одежину й потяг так, аж тонка тканина роздерлась. Тепер уже всі звернули увагу на дивну поведінку Білого Ікла. Він перестав гарчати й, підвівши голову, пильно дивився на людей. Горло йому судомно стискалося, але жодного звуку не вийшло з нього. Усе його тіло напружилось так, ніби він хотів щось сказати й не міг.

— Ото ще як він сказився! — мовила Відонова мати. — Я казала Бідонові, що наш клімат може зашкодити полярному собаці.

— Він немов хоче щось сказати, — зауважила Бет.

У цю мить Біле Ікло здобувся на мову, і він голосно загавкав.

— Щось трапилося з Бідоном! — скрикнула його дружина.

Усі скочили на ноги, а Біле Ікло побіг східцями вниз із веранди, озираючись і немов кличучи їх за собою. Це вдруге й востаннє в своєму житті він загавкав і змусив себе зрозуміти.

Після цього випадку Біле Ікло завоював більшу любов у серцях мешканців Сьєрра-Вісти. Навіть той стайничий, якому він порвав руку, погодився, що це розумний пес, хоч і вовк. Суддя теж так гадав, що це вовк, доводячи свою думку різними таблицями й описами з енциклопедії та природознавчих праць, чим викликав загальне обурення.

Минали дні, й над долиною Санта-Клара незмінно сяяло сонце. Проте коли дні покоротшали й наблизилася друга зима Білого Ікла на Півдні, він несподівано відкрив, що зуби Коллі не такі вже стали гострі, як раніше. Коли вона й кусала його, то зовсім не боляче, а скорше жартуючи. Біле Ікло забув усе, що витерпів від неї, і, як вона починала загравати з ним, він, намагаючись зберігати поважність, і собі теж ставав грайливим, хоч виходило це в нього дуже кумедно.

Одного дня вона повела його за собою далеко в поле, а там і в ліс. Це було пополудні, коли Відон Скотт мав звичай їздити верхи. Біле Ікло знав те, та й кінь уже стояв осідланий і чекав на хазяїна біля дверей. Біле Ікло завагався. Відчував-бо він у собі щось потужніше за ті закони, що він засвоїв, потужніше за його звички, за його любов до хазяїна і навіть за його любов до життя. І, коли Коллі ніжно куснула його й відскочила вбік, — він повернувся й побіг за нею.

Цього дня хазяїн їздив сам, а там далеко в лісі гасали Коллі й Біле Ікло, — так само, як багато років тому гасали мовчазними лісами Півночі його мати Кічі й Одноокий.

Розділ V

ПРИСПАНИЙ ВОВК

Саме о цій порі в газетах з’явилося повідомлення про відважну втечу одного в’язня із сан-квентін-ської тюрми. В’язень цей був страшний злочинець. Він і народився не янголом, та й суспільство анітрохи не допомогло йому полагіднішати. Чоловік цей став яскравим прикладом того, що може вийти з людського матеріалу, коли він потрапить до безжальних рук суспільства. Це був чистий звір у людській подобі, хижий і кровожерний.

У сан-квентінській тюрмі він вважався за невиправного. Жодна кара не могла його зломити. Він ладен був краще вмерти, змагаючись до останку аніж жити упокореним. Але що запекліше він боровся, то жорстокіше ставилося до нього суспільство, і від цього він ставав ще лютіший. Гамівна сорочка, голод, побої нічого не могли вдіяти з Джимом Голлом, а проте тільки їх він і знав. Так поводилися з ним змалечку, коли ще він вештався по глухих завулках Сан-Франциско й був у руках суспільства м’якою глиною, що могла вилитись у яку завгодно форму.