Слава ЗСУ!

«Два серця б’ються, як одне.» Кпини Манса Розбишаки боляче відлунювали йому в голові. Нечасто Джонові доводилося так соромитися. «Та я ж не мав вибору» — казав він собі уперше, коли вона пірнула під його хутряну ковдру. — «Якби я відмовив, вона б знала, що я не перевертень. Я лише прикидаюся тим, ким наказав прикинутися Піврукий.»

Але тіло його не прикидалося. Його вуста знайшли її вуста, його руки намацали її груди під сорочкою з оленячої шкіри, його мужність затверділа, коли її горбик потерся об неї крізь одяг. «Обітниці» — думав він, згадуючи гайок оберіг-дерев, де їх проказував: дев’ять великих білих дерев у колі, червоні різьблені обличчя слухають, дивляться, спостерігають… Але її пальці хутко розв’язували йому шворки, її язик ліз йому до рота, її пальці ковзали під його спіднє, витягали назовні сховане там, і він забував про оберіг-дерева, а бачив тільки її. Вона кусала його за шию, а він цілував її, ховаючи обличчя у цупкому рудому волоссі. «Щаслива» — думав він, — «вона щаслива, бо поцілована вогнем».

— Хіба не добре? — шепоче вона, спрямовуючи його у себе.

Там волого, тепло і немає жодних слідів цноти, але Джон не переймається. Його обітниці, її цнота — ніщо з того вже не важить. Лише жар її тіла, її вуста на його вустах, її пальці на його грудях.

— Хіба не солодко? — знову питає вона. — Ні, не так швидко, потроху, о так, так. Давай, давай… ой, як солодко, солодко… Ти нічого не знаєш, Джоне Сніговію, та я тебе навчу. А тепер міцніше, отак! Так, так, так!

«Я прикидався» — намагався він переконати себе пізніше. — «Вдавав із себе те, що мені наказали. Я мусив довести, що зрікся обітниць. Примусити її вірити мені.» Більше цього робити не треба. Адже він досі братчик Нічної Варти і син Едарда Старка. Він зробив те, що мав зробити, довів те, що мав довести.

Але спосіб доведення був такий втішний… ще й Ігритта заснула, поклавши йому голову на груди, і це теж була втіха… занадто небезпечна втіха. Він знову згадав про оберіг-дерева і слова, які проказав перед ними. «Це сталося один раз, і то вимушено. Навіть мій батько колись помилився, забув про шлюбні обітниці й нарядив байстрюка.» Джон присягнувся, що він теж помилиться лише раз. «Більше цього не станеться.»

Та зрештою це сталося ще двічі тієї самої ночі, а потім на ранок, коли вона прокинулася і виявила, який він твердий. Дичаки вже ворушилися навколо, і деякі не могли не помітити, що там коїться під купою хутра. Ярл наказав їм, щоб поспішали, бо вихлюпне на голови цебро води. «Наче собаки у охоті» — думав Джон опісля. То ось на кого він перетворився? «Я — братчик Нічної Варти» — наполягав усередині тонесенький голосочок, та він дедалі слабшав кожної нової ночі, а коли Ігритта цілувала Джонові вуха або покусувала шию, то й замовкав зовсім. «Невже так було і з моїм батьком?» — питав він себе. — «Невже він був такий самий слабкий, як я, коли ганьбив себе у ліжку моєї матері?»

Раптом Джон усвідомив, що позаду нього щось піднімається схилом. Половину удару серця він гадав, що то повертається Привид, але лютововк ніколи не зчиняв стільки шуму. Джон вийняв Пазур одним м’яким рухом, але то виявився один із теннів — кремезний чолов’яга у спижевому шоломі.

— Сніговій, — мовив прибулець. — Ходи. Магнар хоче.

Тенни балакали між собою прадавньою мовою; посполитою більшість знала хіба що кілька слів.

Джонові, власне, було байдуже, чого там хоче магнар, але чи не безглуздо сперечатися з людиною, яка тебе майже не розуміє? Він мовчки рушив за гінцем донизу схилом. Гирло печери являло з себе розлом у скелі, куди ледве проходив кінь, ще й було наполовину сховане за великою смерекою. Відкривався розлом на північ, аби ніхто зі Стіни не побачив вогню багать. Навіть якби чата розвідників якимось дивом з’явилася на Стіні саме тут і саме сьогодні уночі, вони побачили б самі пагорби, сосни та крижаний відблиск зоряного світла у напівзамерзлих озерах. Манс Розбишака добре обміркував, де і як завдати удару.

Всередині скелі починався прохід униз, який за три сажні відкривався у печеру завбільшки з велику трапезну Зимосічі. Поміж скельних стовпів палали багаття, їхній дим вичорнював кам’яну стелю. Уздовж однієї стіни, коло мілкого ставка тупцювали стриножені коні. Посеред підлоги чорніла діра, що відкривалася у чи не більшу печеру десь унизу — справжню її величину в темряві годі було зрозуміти. Десь далеко під собою Джон почув тихий гомін підземного потоку.

Ярл знайшовся поруч із магнаром — Манс поставив їх обох на чолі походу, і Джон давно помітив, що Стир із того не надто радіє. Чорнявого юнака Манс Розбишака кликав «забавкою» Вали, Даллиної сестри, а Далла була Мансовою королевою. Виходило, що Королю-за-Стіною Ярл доводився майже свояком. Стир, вочевидь, гидував поділяти свою владу з кимось іншим, бо ж привів із собою сотню своїх людей, а Ярл — уп’ятеро менше. Тому магнар спересердя вдавав, ніби сам-один очолює загін. Та Джон знав, що саме молодший ватажок поведе їх через крижану перепону. Ярлові ледве виповнилося двадцять, але у наскоки він ходив уже вісім років, Стіну перетинав більше десятка разів з такими знаними отаманами, як Алфин Ґаворіз та Плакун, а останнім часом — зі своїм власним загоном.