Слава ЗСУ!

Джон бачив, що Ярлових наскочників Стіна зовсім не лякала. «Вони її вже перелазили, усі до одного.» Ярл вигукнув імена, коли загін спішився на гребені, й навколо нього зібралося одинадцятеро. Усі молоді — найстарший мав років зо двадцять п’ять, а двоє з десяти інших були молодші за Джона — але кощаві та гартовані; у їхніх тілах відчувалася та сама жилава сила, яку Джон бачив у Вужі — братчикові, котрого Піврукий відіслав пішки без коня, коли на них полював Торохкало.

У тіні при Стіні дичаки готувалися до підйому: накручували товсті сувої конопляного мотуззя навколо одного плеча та грудей, зав’язували шворки чудернацьких чобіт гнучкої та м’якої оленячої шкіри. З носаків тих чобіт витикалися шпичаки: в Ярла і ще двох — сталеві, в декого — спижеві, в решти — з гострих кісток. З одного боку в них на пасах висіли невеличкі молотки з кам’яними голівками, з іншого — шкіряні торбинки з кілками. Кригоруби вони мали зроблені з оленячих рогів, загострених і прив’язаних до дерев’яних держаків смужками шкіри. Одинадцять стінолазів поділилися на три загони по четверо; дванадцятим був сам Ярл.

— Манс обіцяє меча кожному з того загону, який першим дістанеться верхівки, — мовив він до своїх, курячи парою в холодному повітрі. — Південського меча з криці замкової роботи. А ще він заспіває ваші імена у пісні, яку складе про цей похід. Чого ще бажати вільній людині? Рушаймо вгору, і хай заднього ухоплять Інші!

«Хай вас усіх Інші ухоплять» — подумав Джон, поки дивився, як вони видираються крутим схилом гребеня і зникають під деревами. Він знав, що дичаки долали Стіну в такий спосіб не вперше — і навіть не всоте. Вартові нагорі Стіни перестрівали криголазів двічі або тричі на рік, а інколи розвідники надибували розбиті трупи невдах, які з неї впали. Уздовж східного узбережжя наскочники здебільшого будували човни, щоб ними крадькома долати Тюленячу затоку. На заході вони пірнали у темні безодні Кугави, намагаючись обійти Тіньову Вежу. Але у глибині суходолу між морями не було іншого способу подолати Стіну, ніж перелізти через неї. Саме цей спосіб обирало чимало наскочників. «Та повернулися не всі» — подумав Джон із дещицею похмурої гордості. Криголази мусили залишати своїх коней за Стіною, тому з південного її боку молоді, зелені та гарячі наскочники нерідко цупили перших-ліпших коней, які траплялися назустріч. Тоді зчинявся галас і тривога, летіли круки, і часто-густо Нічній Варті вдавалося вистежити і повісити дичаків, перш ніж ті встигали утекти зі здобиччю та вкраденими жінками. Джон знав, що Ярл не припуститься такої помилки, але мав сумнів щодо Стира. «Магнар уміє правити, та не уміє грабувати. Він ніколи не вчився гри, в яку грають наскочники.»

— Онде вони, — вказала Ігритта.

Джон підняв очі й побачив, як перший криголаз з’являється над верхівками дерев. То був Ярл — він знайшов дерево-вартовину, що спиралося на Стіну, і повів ним своїх людей угору. «Лісові не можна дозволяти підповзати так близько. Тепер вони вже на три сотні стоп вище від землі, а ще й льоду не торкнулися.»

Джон дивився, як дичак обережно перебирається з дерева на Стіну, спершу вирубавши собі для рук приступки короткими різкими ударами сокирки-кригоруба. Мотузка навколо стану з’єднувала його з другим дичаком у загоні, який ще дерся деревом. Крок за кроком, поволі Ярл просувався вище, вирубуючи дорогою сходинки своїми шпичастими чоботями там, де не міг знайти вже готових. Коли він опинився за півтора сажні вище від вартовини, то став на вузькій крижаній призьбі, причепив сокирку до паса і забив у щілину залізного кілка. Другий чолов’яга перебрався на Стіну позаду нього, а третій тим часом долав шлях до вершини дерева.

Інші два загони не мали під собою зручних дерев, і за якийсь час тенни почали непокоїтися, чи не загубилися ті при спробі видертися гребенем. Ярлів загін уже цілком сидів на Стіні, ще й устиг подолати сажнів десять чи дванадцять, коли нарешті в полі зору з’явилася решта. Загони повзли Стіною стоп за шістдесят один від одного; середнім був Ярлів, од нього одесну — загін Грига Козорога, чия довга білява коса робила його добре помітним знизу, а ошую — худорлявого наскочника на ймення Еррок.

— Повільно! — гучно пожалівся магнар, видивляючись, як загони рухаються угору. — Він що, забув про чорних ґав? Хай лізе швидше, поки нас не побачили.

Джон мусив прикусити язика. Він надто добре пам’ятав Вискливий Пересув і нічний підйом при місячному світлі разом із Вужем. Тієї ночі серце в нього разів п’ять чи шість падало кудись у п’яти, ноги й руки наприкінці шляху жахливо боліли, а пальці геть затерпли. «І то ще був камінь, не лід.» Камінь — суцільний та міцний, лід — зрадливий та непевний. У такий день, коли Стіна ллє сльози, лід легко тане і руйнується навіть від тепла людської руки. Велетенські брили зсередини лишаються заморожені й тверді, ніби скеля, але ззовні їхня поверхня стає слизька, нею течуть струмки, а там, де просочується повітря, вона може навіть розпушитися, мов сніг. «Що не кажи про дичаків, а боягузами їх не назвеш.»