Слава ЗСУ!

— Нема нічого ліпшого до пива, ніж конятина. Я про коней так кажу: не хочеш везти на спині — то годуй черево.

Його дружини та доньки витягли звідкілясь лави і довгі столи з колод, заходилися смажити та подавати. За винятком Йолі, Сем не міг розрізнити одну від іншої. Деякі були старі, інші молоді, а кілька — ще зовсім дівчиська. Та чимало з них були Крастерові одночасно і доньками, і дружинами, а тому мало вирізнялися між собою. Пораючись коло столів, вони тихими голосами перемовлялись одна до одної, але жодна не сказала ані слова до людей у чорному.

Крастер забрав собі єдине у хаті крісло і сидів у ньому, вбраний у кацавейку з кошлатої овечої шкури. Дебелі руки його вкривало біле волосся, на одному зап’ястку виднілося кручене золоте кільце. Князь-воєвода Мормонт сидів при чолі столу одесну господаря, а братчики скупчилися на лавах коліно до коліна; з тузінь лишилося надворі задля охорони брами і підтримання вогню.

Сем знайшов собі місце між Греном та Сиріткою Осом. В череві йому буркотіло. Засмажене до чорного кінське м’ясо капотіло жиром, коли Крастерові дружини повертали його на рожнах над вогнем у ямах, і від пахощів у роті збиралася слина. Тут-таки знову пригадався Банен, і Сем зрозумів, що коли спробує хоч шматочок, то негайно виблює. Як вони можуть їсти бахмутиків, що так вірно служили і подолали під ними такий далекий шлях? На щастя, Крастерові жінки принесли цибулі; Сем ухопив одну цибулину, вирізав почорнілий бік і поспіхом з’їв добру половину сирою. Подали на стіл і хліба, та лише дві паляниці. Коли Ульмер спитав ще, одна з жінок захитала головою. Саме тоді й почалася біда.

— Дві паляниці?! — пожалівся Кульгавий Карл з низу столу. — Та ти що, корово, зовсім здуріла? Хіба нам на всіх вистачить дві хлібини?

Князь-воєвода Мормонт кинув на нього важкий та холодний погляд.

— Бери, що дають, і дякуй за те. Може, хочеш давитися снігом посеред хурделиці?

— Скоро ми усі ним удавимося. — Гнів Старого Ведмедя анітрохи не злякав Кульгавого Карла. — А тим, що в себе ховає Крастер, я, пане воєводо, не вдавився б.

Крастер звузив очі.

— Я віддав вам, ґави, скільки зміг. Мені ще жінок годувати.

Підсайдачник наштрикнув на ножа шмат конятини.

— Отакої! То ти сам щойно зізнався, що маєш таємну комору. Бо як інакше пережити зиму?

— Я побожна людина… — почав був Крастер.

— Ти ниций жмикрут, — відповів Карл, — і безбожне брехло.

— Сало, — солодко примружившись, вимовив Гарт зі Старограду. — Востаннє, як ми тут були, я бачив свиней. Ручуся, у нього тут приховано вдосталь сала — і солоного, і копченого. Та й кілька добрячих окостів.

— Ковбаса, — підхопив Підсайдачник. — Є такі довгі чорні ковбаси, тверді, наче камінь. Лежать роками і не псуються. Б’юся об заклад, у нього десь у льосі таких із сотню висить.

— Пшоно! — додав Олло Безрукий. — Ячмінь, овес. У його коморах, мабуть, повно усякого зерна.

— Зер-рна! — каркнув Мормонтів крук, ляпнувши крилами. — Зерна, зерна, зерна, зерна, зерна!

— Годі! — гарикнув князь-воєвода Мормонт крізь шалений вереск свого птаха. — Сидіть мені тихо, усі до одного! Не меліть дурниць!

— Яблука, — не зважав на нього Гарт із Визелені. — Безліч барил хрустких осінніх яблук. Тут ростуть яблуні, я сам бачив.

— Сушені ягоди. Капуста. Кедрові горіхи.

— Зер-рна, зерна, зерна!

— Солона баранина! Тут є кошара для овець. Певно, баранини в нього теж удосталь. У діжках засолена, побий мене грім, якщо брешу.

Крастер дивився так, наче хотів усіх наштрикнути на один рожен. Князь-воєвода Мормонт підвівся з місця.

— Тихо, кажу! Хутко припиніть балачки! Не хочу їх чути!

— Не хочеш чути, старий, то забий вуха хлібом. — Кульгавий Карл відштовхнувся від столу. — Чи ти вже свої крихти зжував?

Сем побачив, як Старий Ведмідь буряковіє.

— Чи ти, часом, не забув, з ким говориш? Ану сиди, їж і мовчи. Це я тобі наказую!

Ніхто нічого не відповів. Ніхто не ворухнувся. Усі очі заціпеніли на князеві-воєводі та дебелому кульгавому розвідникові, які вирячилися один на одного через стіл. Семові здалося, що Карл піддався першим і вже хотів сідати, хай і неохоче…

…та раптом скочив на ноги Крастер із сокирою в руці. Великою сокирою вичорненої криці, яку Мормонт подарував йому з дякою за минулу гостину.

— Е ні, — загарчав він. — Дідька ти мені сядеш! Ніхто не сміє кликати мене жмикрутом і брехуном, а тоді жерти і спати під моїм дахом. Забирайся геть, клишоногий. І ти, і ти, і ти теж.

Він тицьнув голівкою сокири на Підсайдачника, Гарта і Гарта.

— Ходіть спати на мороз на порожнє черево, бісів набрід, бо я…