Слава ЗСУ!

— Гей, ви! — заскреготів Сандор Клеган, притискаючи руку до грудей. — Мене осмалено! Допоможіть! Порятуйте хто-небудь! На поміч!

Він плакав, пускаючи сльози.

— Благаю, допоможіть…

Ар’я вирячила очі, не вірячи собі. «Та він рюмсає, мов дитина!»

— Мелі, доглянь його опіки, — мовив Торос. — Лиме, Джаку, допоможіть з князем Беріком. Неде, тобі теж варто піти.

Червоний жрець викрутив Хортового меча з тіла загиблого князя і встромив вістря у просяклу кров’ю землю. Лим ухопив Дондаріона дужими руками під пахви, а Джак узявся за ноги. Удвох вони потягли його навколо вогнища у пітьму одного з підземних ходів. Торос та малий Нед рушили слідом.

Скажений Мисливець плюнув на підлогу.

— А я кажу — відвезімо його назад до Камінного Септу і запхаймо у воронячу клітку!

— Так! — гукнула Ар’я. — Він убив Мику! Це правда!

— Оце сердита білка, — пробурмотів Зеленоборід.

Гарвін зітхнув і мовив:

— Ра-Гльор проголосив його невинним.

— Яке ще Рагло?! — Ар’я не змогла навіть вимовити ім’я їхнього бога.

— Господь Світла. Торос навчив нас, що…

Та Ар’ї було байдуже, чого їх там навчив Торос. Вона смикнула кинджала з піхов при поясі Зеленоборода і кинулася геть від нього, не дозволяючи себе упіймати. Гендрі теж спробував був її ухопити, та йому завжди бракувало спритності з нею змагатися.

Том Семиструнний з якоюсь жінкою саме допомагав Хортові стати на ноги. Ар’я кинула погляд на його руку, і їй аж мову перехопило. Під ременем щита на руці лишилася смуга рожевої шкіри, але вище і нижче плоть потріскалася, зачервонілася і спливала кров’ю від ліктя до зап’ястка. Коли її очі зустріли погляд Клегана, той гірко скривився і запитав:

— Аж отак не терпиться мене вбити? То вбий, дівчисько-вовчисько. Пхни мене ножем. Смерть від ножа чистіша, ніж смерть від вогню.

Клеган спробував стояти сам, але від найменшого руху шматки смаленої плоті лупилися йому з руки. Коліна його підігнулися, і він би впав, якби Том не упіймав його за здорову руку.

«Тепер ще й рука» — подумала Ар’я, — «наче мало було обличчя». Але ж то був Хорт… він заслужив горіти у найгарячішому пеклі. Ніж важко висів у руці; вона вхопила його міцніше і наготувалася.

— Ти вбив Мику! — вигукнула вона знову. «Хай лишень спробує заперечити!» — Скажи їм! Ти вбив його. Убив невинного хлопця!

— Убив. — Тепер у нього смикалося вже все обличчя. — Збив конем додолу і розрубав навпіл. Ще й сміявся з того дурника. А потім бачив, як твою сестру били до крові, а твоєму батькові стинали голову.

Лим ухопив її за руку і відняв кинджала. Ар’я хвицьнула його ногою, та марно — ніж до неї не повернувся.

— Гори у пеклі, клятий Хорте! — заверещала вона на Сандора Клегана у безпорадному, беззбройному гніві. — У найглибшому пеклі, яке буває на світі!

— Він уже там горить, — ледве чутно прошепотів чийсь голос.

Коли Ар’я обернулася, за нею стояв князь Берік Дондаріон, вчепившись у плече Тороса скривавленою рукою.

Кетлін IV

«Хай королі зими лежать собі у холодній крипті під землею» — подумала Кетлін. Таллі завжди брали силу від річки і до річки поверталися, коли їхнє земне життя добігало кінця.

Князя Гостера, вбраного у блискучий сріблястий кольчужно-панцерний обладунок, поклали до вузького дерев’яного човника. Під ним розстелене було його княже корзно з хвилями лазуру та черлені; вапенрок мережили ті самі візерунки. Глухого шолома, покладеного коло голови, увінчував пструг із лусочками срібла та спижу. На груди поклали мальованого дерев’яного меча; пальці князя стиснули його руків’я. Змарнілі руки ховалися у кольчужних рукавицях і здавалися майже такими ж дужими та великими, як за часів минулих. Важкий дубовий щит, оббитий залізом, лежав ошую, мисливський ріг — одесну. Решту човника заповнили плавником, трісками на розпал та камінням, щоб човен глибше і міцніше сидів у воді. На носі човна майорів прапор — пструг Водоплину в стрибку.

Щоб виштовхнути поховального човна у річку, було обрано семеро людей на честь семи божих ликів. Один із них був Робб — зверхній володар князя Гостера — а з ним князі Бракен, Чорноліс, Ванс, Малістер, пан Марк Дудар… і Ламаний Лотар Фрей, щойно прибулий з Близнюків із давно очікуваною відповіддю. У його супроводі їхало чотири десятки озброєних вершників на чолі з Вальдером Водограєм — найстаршим із позашлюбних синів князя Вальдера. То був суворий сивочолий воїн, укритий грізною славою в численних битвах.

Їхнє прибуття за кілька годин по смерті князя Гостера викликало чорну лють Едмура.