Слава ЗСУ!

— Та ні. Просто люди, які тут жили.

— Що з ними сталося?

— Втекли або загинули.

Брандонів Дарунок упродовж тисяч років населяли працелюбні рільники, але з занепадом Варти ставало дедалі менше охочих орати лани, доглядати бджіл, садити городи. Цілі садиби разом із землею повертала собі дика пустка. У Новому Дарунку ще збереглися села та городці, данина з яких — збіжжям, крамом і працею — живила та вдягала чорних братчиків. Але і з тих більша частина вже зникла з лиця землі.

— От дурні! Залишили такий міцний замок! — мовила Ігритта.

— Та це ж лише невеличка вежа. Тут колись жив якийсь дрібний панок із родиною та кількома присяжними слугами. Коли приходили наскочники, він запалював сторожовий вогонь на даху. В Зимосічі башти втричі вищі за оцю.

Ігритта дивилася на нього такими очима, наче він вигадав якусь маячню.

— Як це люди уміють таке мурувати без велетнів, щоб підіймали їм каміння?

У переказах Брандон Будівник справді змусив велетнів допомагати йому будувати Зимосіч, але Джон не хотів на те відволікатися.

— Люди уміють мурувати ще й вище. У Старограді є вежа, вища за Стіну.

Він бачив, що Ігритта йому не вірить. «Якби ж показати їй Зимосіч… подарувати квітку зі скляних садів, запросити до учти у великій трапезній, привести до кам’яних королів на престолах. Ми б купалися у гарячих ставках і кохалися під серце-деревом перед очима старих богів.»

Мрія була така солодка… та Зимосіч ніколи не стане його, і він не зможе показувати її гостям як господар. Замок належав його братові — Королю-на-Півночі. А сам він був Сніговій, не Старк. «Байстрюк, клятвопорушник і перевертень…»

— Може, колись ми ще повернемося і заживемо у тій вежі, — мовила вона. — Хочеш цього, Джоне Сніговію? Колись потім?

«Потім.» Слово штрикнуло його, наче спис. «Після війни. Після завоювання. Після того, як дичаки розвалять Стіну…»

Його батько-князь колись заводив мову про те, щоб піднести до титулів нових вельможних панів і оселити їх у покинутих городцях як щит від дичаків. Такий задум вимагав від Варти повернути чималий шмат Дарунку. Але дядько Бенджен вважав, що князя-воєводу можна вмовити, якщо нові господарі замків сплачуватимуть податки замку Чорному, а не Зимосічі.

— Певна річ, цю мрію доведеться лишити до весни, — казав тоді князь Едард. — Жодні обіцянки земель та дідицтв не зманять людей на північ, коли насувається зима.

«Якби зима прийшла і пішла швидше, а весна почалася раніше, батько міг би посадити мене у одному з тих замків за господаря.» Але князь Едард загинув, брат його Бенджен зник, і щита, про який вони мріяли разом, кувати було нікому.

— Ця земля належить Варті, — мовив Джон.

Її ніздрі роздулися.

— Тут ніхто не живе!

— Бо ваші дичаки розлякали тутешній люд.

— Значить, тут жили боягузи. Бо хто хоче мати землю, той лишається і б’ється за неї!

— А може, вони втомилися битися. Втомилися засувати двері щоночі, непокоячись, чи не прийде Торохкало, чи не вломиться силою, чи не вкраде їхніх дружин. Втомилися віддавати грабіжникам урожай і все, що мали цінного. Краще вже втекти туди, де наскочники тебе не дістануть.

«Але варто впасти Стіні, й на півночі від наскочників вже не втечеш нікуди.»

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію! Забирають дочок, а не дружин. І не ми тут грабіжники, а ви! Це ви захопили цілий світ і збудували Стіну, щоб тримати за нею вільний нарід.

— Справді? — Джон іноді забував, яка вона дика, та завжди скоро згадував. — Як же так сталося, перепрошую?

— Боги створили землю, щоб її поділяли між собою всі люди. Та коли прийшли королі з золотими вінцями і залізними мечами, то завимагали її собі. «Мої дерева» — казав король, — «вам їсти яблука з них зась! Мої річки — не смійте ловити рибу! Мої ліси — не можна полювати! Моя земля, моя вода, мій замок, моя донька! Не чіпайте нічого пальцем, бо відрубаю руки! Але якщо схилите коліна, то може, дам трохи понюхати з мого добра.» Ти кажеш, ми — грабіжники. Та принаймні грабіжник має хоробрість, розум і спритність. А колінкареві досить мати коліна, щоб на них ставати.

— Харма і Торба-з-Кістками приходять не по рибу та яблука. Вони забирають мечі та сокири, прянощі та шовки, хутра та гроші до останньої монети. Забирають персні та обручки, барила вина влітку і барила солонини взимку, а жінок крадуть і уводять за Стіну кожної пори кожного року.

— То й що, як уводять? На мене, хай краще вкраде дужий та сміливий, ніж батько силоміць одружить зі слабаком.

— Ти так кажеш, але звідки знаєш? Раптом тебе вкрав би хтось, кого ти ненавидиш?