Слава ЗСУ!

Привести кобилу до хати було легко, а от провести крізь двері — не дуже, та Сем уперся і переміг. Коли нарешті конячка зайшла всередину, Йоля вже куняла. Сем сплутав кобилці ноги у кутку, кинув ще дров у вогонь, зняв важкого кобеняка і поліз під купу хутра до дичацької дівчини. Його чималого кобеняка вистачало, аби укрити всіх трьох і зберегти тепло їхніх тіл.

Йоля пахкотіла молоком, часником, старим засмальцьованим хутром, та він уже звик — то були, як на Сема, добрі й затишні пахощі. Йому подобалося спати поруч із дівчиною — прокидалися спогади днів давно минулих, коли він поділяв величезне ліжко у Рогошпилі з двома зі своїх сестер. Та все скінчилося, коли князь Рандил вирішив, що Сем од того робиться м’якотілим, наче дівчинка. «А наче від спання у самотній холодній келії я став твердий та суворий.» Семові стало цікаво, що б сказав його батько, якби побачив зараз. «Я вбив одного з Інших, пане батьку» — почув він подумки власні слова. — «Заколов обсидіановим кинджалом на смерть, і тепер присяжні братчики кличуть мене Семом Смертяним.» Та навіть у його уяві князь Рандил тільки супив брови, не вірячи ані слову.

Тієї ночі Семові ввижалися дивні сни. Він був знову в Рогошпилі, в замку, але без батька. Тепер то був Семів замок. З ним поруч був Джон Сніговій, і князь-воєвода Мормонт, Старий Ведмідь, і Скорботний Ед, і Пип, і Ропух, і усі брати з Варти, але вбрані вони були у яскраві барви замість чорного строю. Сем сидів за високим столом і пригощав усіх трапезою: різав шмати печеного м’яса обіручним батьківським мечем Серцерубом. Стояли на столі й солодкі пироги, і медове вино, гості співали і танцювали, усім було тепло. Коли бенкет скінчився, Сем пішов спати, але не до панської опочивальні, де жили батько й мати, а до покою, що він колись ділив з сестрами. Та замість сестер у великому м’якому ліжку на нього чекала Йоля геть без нічого, крім великої кошлатої шкури, а з обох її грудей стікало молоко.

Сем прокинувся зненацька, охоплений холодом та жахом. Вогнище вигоріло і жевріло приском. Стояв такий холод, що аж саме повітря здавалося скрижанілим. У кутку іржала кобилка, хвицяла колоди задніми копитами. Йоля сиділа коло згаслого вогню, тримаючи дитину в обіймах. Сем сів, паморочний зі сну, пирхнув білою хмаркою подиху з рота. Довгий дім темнів тінями, чорними і ще чорнішими. Волосини на руках стали дибки.

«Нема тут нічого» — сказав він собі. — «Холодно, та й годі.»

Потім коло дверей ворухнулася одна з тіней. Дуже велика тінь.

«Це мені сниться» — заблагав Сем подумки. — «Хай це буде сон — нічне жахіття, від якого я ще не прокинувся. Він мертвий. Він же помер. Я бачив його смерть.»

— Він прийшов по дитинку! — зарюмсала Йоля. — Він його винюхав. Новонароджене дитя пахкотить життям. А він прийшов по життя!

Здоровезна чорна тінь нахилилася під одвірок, ввалилася до хати і зашкандибала до них. У тьмяному світлі жарин тінь перетворилася на Малюка-Павлюка.

— Іди геть! — кавкнув Сем. — Не чіпай нас!

Руки Павлюка скидалися на вугілля, обличчя — на молоко, а очі сяяли сліпучою блакиттю. Бороду вибілила паморозь, на одному плечі згорбився крук — дзьобав щоку, ковтав мертву білу плоть. Семів міхур випустив те, що в ньому було; ногами донизу побіг теплий струмок.

— Йолю! Заспокой конячку і виведи геть. Не барися!

— А ти… — почала вона.

— Я маю ножа. Кинджала з драконоскла.

Сем похапливо витяг кинджала, плутаючись у всьому, і став на ноги. Першого ножа він віддав Гренові, та на щастя, не забув забрати кинджала воєводи Мормонта, коли тікав з Крастерового Дитинця. Він міцно стиснув його, рушив подалі від вогню, від Йолі та її дитини.

— Павлюку? — Сем намагався показати хоробрість у голосі, але вийшло якесь жаб’яче кумкання. — Малюку-Павлюку? Пам’ятаєш мене? Я — Сем, товстий Сем, Сем Сполоханий, це ж ти урятував мене в лісі й ніс, коли я не міг навіть кроку зробити. Ніхто б не зміг мене понести, а ти ніс.

Сем сахнувся назад, зіщулився, незграбно виставив кинджала. «Чого ж я такий боягуз?»

— Не кривди нас, Павлюку, благаю тебе! Навіщо тобі нас кривдити?

Йоля злякано позадкувала через утоптану земляну підлогу. Упир повернув голову і втупився у неї, але Сем заверещав «Ні!», змусивши його знову обернутися до себе. Крук на плечі мертв’яка відірвав смужку м’яса від блідої подертої щоки. Сем тримав кинджала попереду і дихав, наче ковальські міхи. На іншому кінці хати Йоля нарешті дісталася конячки. «Даруйте мені хоробрість, ласкаві боги» — молився Сем. — «Хоч раз на життя даруйте мені трохи мужності. Аби лише вона встигла втекти.»

Малюк-Павлюк рушив до нього. Сем задкував, доки не вперся спиною в грубу стіну з колод. Пальці обох рук якнайміцніше стиснули кинджала, щоб тримати рівно. Але упир не злякався драконоскла — може, не знав, що воно таке. Рухався він повільно… утім, Малюк-Павлюк і за життя був не надто моторний. Позаду нього Йоля бурмотіла лагідні слова, щоб заспокоїти конячку-бахмутика, намагалася підштовхнути її до дверей. Але та, схоже, вловила моторошно холодний сморід упиря, відсахнулася, стала дибки, замолотила копитами морозне повітря. Павлюк рвучко обернувся на звук і втратив до Сема цікавість.