Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Борва мечів

Хорт смикнув ротом.

— Мені потрібен перевіз, а не твої дурні дотепи.

Він спішився, стягнув Ар’ю за собою. Один із човнярів сягнув по Мороків повід.

— Оцього не треба, — попередив Клеган, а кінь хвицьнув копитом. Човняр відстрибнув, послизнувся на вологих дошках, гепнувся на дупу і залаявся.

Старий поромник з кривою спиною вже не посміхався.

— Перевіз, то й перевіз, — мовив він кисло. — Як маєте золото, перевеземо. За вас золотий, за коня — ще один, і за хлопчину — третій.

— Три дракони?! — гавкнув злим сміхом Клеган. — Та за три дракони я твою посудину купити можу!

— Того року, може, й купили б. А в цю повінь мушу ставити до жердин та весел усіх людей, аби не вилетіти на сто верст у море. Воля ваша: або давайте три дракони, або вчіть свого пекельного звіра бігати водою.

— Чесний грабіжник мені до смаку. Нехай, три дракони… коли висадиш нас на північному березі.

— Три дракони зараз, бо нікуди не поїдемо.

Чолов’яга простягнув уперед міцну мозолясту долоню.

Клеган брязнув мечем, послабляючи його у піхвах.

— А тепер обирай ти: або золото на північному березі, або залізо на південному.

Поромник зиркнув угору, в обличчя Хортові. Ар’я могла заприсягтися, що побачене йому не сподобалося. За перевізником стояло ще з тузінь людей — кремезних чоловіків з веслами і жердинами твердого дерева, та жоден не поспішав на допомогу. Разом вони б подолали Сандора Клегана числом, але втратили б трьох або чотирьох своїх, ще не збивши його додолу.

— Відки мені знати, що ви не надурите? — за мить запитав зігнутий.

«Надурить!» — хотіла заволати Ар’я, та вкусила губу.

— Присягаюся лицарською честю, — без тіні посмішки мовив Хорт.

«Він навіть не лицар!» Проте цього вона теж не сказала.

— Годиться. — Поромник сплюнув. — То поїхали. Будете на тому березі ще завидна. Сплутайте коневі ноги — не хочу, аби він тут гасав, якщо злякається посеред річки. У бесіді є жарівниця, коли захочете з синком погрітися.

— Та не синок я йому! — сердито заверещала Ар’я.

«Дарма, що вважають за хлопчика — то тепер ще й за Клеганового вилупка!» Вона так розлютилася, що трохи не ляпнула, ким є насправді — та Сандор вчасно ухопив її ззаду за комір і підняв одноруч над чардаком.

— Скільки тобі казати не розтуляти рота, га? Грець би тебе ухопив! — Він струснув її так, що аж зуби заторохтіли, потім зронив на дошки. — Біжи всередину і сушися коло вогню, як хазяїн сказав!

Ар’я зробила, як було сказано. Залізна жарівниця мерехтіла червоним, наповнювала закуток сухим задушливим теплом. Було приємно стояти коло неї, зігрівати руки, сушитися від води. Та щойно Ар’я відчула, що під ногами рухається підлога, як хутко вислизнула назовні крізь передні двері.

Двоголовий кінь поволі проминув мілку воду, рушив обережно між димарями та стріхами потопленого Княж-Перевозу. Тузінь човнярів трудилися коло весел, іще четверо штовхалися жердинами, коли надто наближалися до скелі, дерева чи затопленої хати. Зігнутий старий тримав стерно. Гладкими дошками чардаку стукотів дощ, летів бризками від високих різьблених кінських голів на носі та гузі. Ар’я швидко знову змокріла, та їй було байдуже — вона хотіла роздивитися навколо. Чоловік з арбалетом досі стояв у вікні вежі; його очі проводжали пором, що ковзав просто попід ним. Ар’ї стало цікаво, чи не є він той самий пан Коріняк, про якого згадував Хорт. «Не надто вельможно він виглядає, як на місцевого пана.» Та втім, у ній теж лишилося небагато від вельможної панянки.

Подолавши містечко і вийшовши на бистрину, пором потрапив до сильного та буремного потоку. Крізь сіру запону дощу Ар’я розібрала високий кам’яний стовп на дальньому березі, де, напевне, і мусив приставати пором. Та майже відразу вона втямила, що течія вже знесла їх набагато нижче. Веслярі щосили тягнули весла, намагаючись подолати лють річки. Листя і зламані гілки дерев неслися повз облавки, наче випущені з метавок. Чоловіки з жердинами нахилялися і відштовхували усе, що підпливало надто близько. Посеред річки ще й вітер став пронизливіший — щоразу, як Ар’я повертала обличчя проти течії, його сікли холодні пасма дощу. Морок іржав та хвицяв копитами; його непокоїли рухливі дошки під ногами.

«От якби вистрибнути у воду… течія зразу віднесе геть, а Хорт і не помітить, що мене вже нема.» Вона зиркнула через плече назад і побачила, як Сандор Клеган борюкається з переляканим конем, намагаючись його заспокоїти. Кращої нагоди втекти, мабуть, уже не буде. «Але ж і потонути недовго.» Джон казав, що вона плаває, як риба, та у цій річці навіть рибі, мабуть, зараз доводилося сутужно. Все ж потонути — краща доля, ніж потрапити до Король-Берега. Ар’я згадала Джофрі й почала скрадатися до носу човна. Річкою бігли смуги дощу, вода від намулу набула тьмяно-брунатного кольору і скидалася на якусь каламутну юшку. «А чи холодна та вода? Хто її зна. Та мабуть, гірше, ніж зараз, уже не змокну» — подумала вона і поклала руку на поручні.

Попередня
-= 297 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Макс 28.11.2018

Просто дякую вам за цей переклад. Чарівний стиль, і наче вже давно знайомі події, але в
такій версії надзвичайно приємно прочитати ще раз.


Додати коментар