Слава ЗСУ!

— Мій брат ніколи не візьме вас на службу! — люто вигукнула Ар’я. — Вас — ніколи!

— Ну то візьму собі стільки золота, скільки зможу нести, насміюся з нього просто в очі та поїду геть. Не хоче мене брати — то хай уб’є, йому ж буде краще. Та мабуть, не уб’є — скільки я чув від людей, твій братик надто схожий на свого татуся. Ну і гаразд — у кожному разі я не в збитках. І ти теж, дівчисько-вовчисько. Тому припини скиглити і кидатися на мене. Обридло вже. Мовчи, роби, що я кажу — і ми, далебі, ще встигнемо погуляти на тому семиклятому весіллі, бодай би його побило.

Джон VI

Кобила вже запалилася, та перепочинку Джон їй дозволити не міг — мусив-бо досягти Стіни раніше за магнара. Він би радо спав у сідлі, якби мав його — але ж без сідла ледве тримаєшся верхи, навіть коли пильнуєш себе. Поранена нога боліла дедалі гірше; довго відпочивати, щоб дозволити їй затягнутися, він не мав часу, а відтак щоразу, як сідав верхи, роз’ятрював рану наново.

Виїхавши на гребінь і побачивши під собою бурі колії королівського гостинця, що котилися на північ між пагорбами та рівнинами, Джон попестив шию кобили і мовив:

— Тепер, дівчинко, поїдемо битим шляхом, не заблукаємо. Скоро будемо на Стіні.

До того часу нога йому задерев’яніла, а від лихоманки так паморочилося у голові, що він двічі рушав у хибному напрямку.

«Скоро будемо на Стіні.» Джон уявив друзів за пряним вином у трапезній, Гоба — коло казанів, Донала Нойє у кузні біля горнила, маестра Аемона — у його покоях під крукарнею. «А Старий Ведмідь? Сем, Грен, Скорботний Ед, Дивен з дерев’яними зубами…» Джон міг лише молитися, щоб комусь пощастило врятуватися з Кулака.

Ігритта теж займала у його думках чимало місця. Він згадував запах її волосся, тепло її тіла… і вираз на обличчі, коли вона перетинала старому горло. «Дарма ти покохав її» — шепотів голос. «Дарма залишив» — наполягав інший. Чи не картав і батько себе схожими словами, коли полишав Джонову матір і повертався до пані Кетлін? «Ми схожі. Він дав обітниці пані Старк, а я — Нічній Варті.»

Джон трохи не проминув Кротовину, бо трусився у пропасниці та майже не тямив, де знаходиться. Більша частина села була захована під землею; під місяцем, що вже меншав, виднілася лише купка крихітних хатин. Бурдей ззовні виглядав як сарай, трохи більший за нужник, біля якого вітром колихало рипучого червоного ліхтаря — налите кров’ю око посеред пітьми. Джон сповз із кобили біля стайні, що знаходилася поруч, трохи не впав і загукав до двох хлопців-стайнярів, яких вочевидь збудив од сну.

— Свіжого коня під сідлом та у поводі! — наказав він голосом, що не терпів непокори. Стайнярі виконали наказ, а заразом винесли міх вина і половину житньої хлібини.

— Піднімайте село на ноги! — закликав Джон. — Попередьте усіх! На південь від Стіни — дичаки. Збирайте добро і тікайте до замку Чорного.

Він видерся на підведеного йому мерина-воронька, зарипів зубами з болю в нозі й ринув щосили на північ гостинцем.

На східному небі почали блякнути зірки, коли перед ним з-за дерев та вранішніх туманів з’явилася Стіна. Місячне сяйво кидало на кригу бліді відблиски. Джон підганяв мерина слизьким шляхом, аж доки не побачив кам’яні вежі та дерев’яні палати замку Чорного, схожі на купу зламаних іграшок під велетенським крижаним стрімчаком. До того часу Стіна вже переливалася рожевим та бузковим під першими променями вранішнього сонця.

Жоден вартовий не гукнув до Джона, коли він проминав найдальші будівлі замку. Ніхто не вийшов загородити йому дорогу. Замок Чорний здавався такою ж руїною, як Сірий Сторож. Крихкі брунатні бур’яни витикалися щілинами між каменями дворища. Старий сніг укривав дах Кремінного Куреня і лежав заметами на північному боці Гардінової Вежі, де колись спав Джон, поки не став шафарем при Старому Ведмедеві. Довгі пальці кіптяви мережили Воєводську Вежу там, де дим вихорився з вікон. Після пожежі Мормонт переселився до Король-Башти, але і там Джон не побачив світла. Знизу йому не було видно, чи ходять Стіною вартові за сто сажнів над його головою. Але на звивистих, наче дерев’яна блискавка, сходах, прибудованих до південного боку крижаної Стіни, він не побачив жодного.

З димаря зброярні все-таки здіймався поодинокий димок — тонке пасмо, майже невидиме проти сірого північного неба. Джон зсунувся з коня і зашкутильгав туди. З прочинених дверей пашіло теплом, наче гарячим подихом літа. Усередині однорукий коваль Донал Нойє роздмухував міхами вогонь. Почувши Джонове наближення, він підняв очі.

— Джон Сніговій?!

— Ніхто інший.