Слава ЗСУ!

Коли язики вогню весело затанцювали, Мейра прилаштувала рибу. «Ну хоч не пиріг з м’ясом.» Щур-Куховар запік у великому пирозі сина андальського короля разом із цибулею, морквою, грибами, добрячим шматом шинки, рясно присмачив пиріг сіллю, перцем та темно-червоним дорнійським вином і подав його батькові принца, а той похвалив смак і попрохав другий шматок. Опісля боги перетворили куховара на величезного білого щура, який міг їсти тільки власних юних нащадків. Відтоді він никав Ніч-Кромом, жер своїх дітей, але ніколи більше не міг утамувати голоду.

— Боги прокляли його не за вбивство, — розповідала Стара Мамка, — і не за те, що подав сина андальського короля у пирозі. Адже кожен має право на помсту. Але він убив гостя під своїм дахом, а цього боги не пробачають нікому.

— Треба поспати, — урочисто проголосив Йоджен, коли всі наїлися. Вогонь догоряв, і він поворушив його паличкою. — Може, побачу ще один зелений сон, і той вкаже нам дорогу.

Ходор уже згорнувся купою і тихо похропував, час від часу ворушачись під кобеняком і скиглячи щось схоже на «ходор». Бран підповз ближче до вогню — його тепло дарувало затишок, тихе потріскування полум’я заспокоювало, але сон не приходив. Надворі вітер гнав військо сухого листя дворищами на приступ дверей та вікон; вони шурхотіли і шкреблися, нагадуючи Бранові про казки Старої Мамки. Він майже чув, як примарні вартові перегукуються нагорі Стіни, тримаючи в руках примарні роги. Бліде місячне світло навскіс падало з дірки у бані, фарбувало гілля оберіг-дерева, що тягнулося угору. Скидалося, що дерево намагається схопити місяць і затягнути його до колодязя. «Старі боги» — молився Бран, — «якщо ви мене чуєте, не посилайте мені цієї ночі жодних снів. Або ж пришліть хороший, добрий сон.» Та боги нічого не відповіли.

Бран примусив себе заплющити очі. Може, він навіть трохи поспав або закуняв, пливучи кудись на хвилях, як це зазвичай трапляється у напівсні — намагаючись не думати про Скаженого Сокирника, Щура-Куховара чи те, що приходило посеред ночі.

А тоді він почув звук. «Що то було?» Він аж подих затамував. «Невже мені наснилося? Невже це якесь дурне жахіття?» Бран не хотів будити Мейру та Йоджена з-за поганого сну, але ж… десь там… якесь далеке шурхання… «Та ні, то листя шурхотить стінами ззовні у дворі, літає вихорами… а може, вітер, просто вітер…» Та звук долинав не ззовні. Бран відчув, як волосинки на руках стають дибки. «Це тут, усередині, поруч із нами. І гучнішає.» Він став на лікоть, дослухався. Надворі справді дмухав вітер і летіло листя, та заразом Бран почув і дещо інше. «Кроки.» Хтось до них ішов. Якась істота прямувала просто до них.

Він знав, що то не були вартові — адже ті ніколи не залишали Стіну. Але у Ніч-Кромі могли жити інші привиди — ще жахливіші. Бран згадав, що Стара Мамка розповідала про Скаженого Сокирника: як він знімав чоботи і нишпорив замковими палатами у пітьмі босоніж, не видаючи ані звуку, якщо не рахувати крапель крові, що падали з його сокири, ліктів та кінчика мокрої червоної бороди. А може, то був не Сокирник, а те, що приходить уночі. Стара Мамка казала, що його бачили підмайстри, але у їхніх розповідях князеві-воєводі воно виглядало щораз інакше. «І усі троє померли впродовж року, а четвертий збожеволів. А за сто років по тому, коли істота з’явилася знову, коло неї бачили підмайстрів, що шкандибали, закуті у кайдани.»

Але ж то була лише казка. Бран дарма лякав себе нею. Маестер Лювин казав, що ніяка істота вночі не з’являлася. А хоч би і з’являлася колись — тепер її вже нема на світі, як нема велетнів і драконів. «Пусте» — подумав Бран.

Але звуки наближалися та гучнішали.

«Це з колодязя» — раптом зрозумів він і перелякався ще більше. З-під землі, з суцільної пітьми до нього сунуло щось невідоме. «Це Ходор його збудив своєю дурнуватою каменюкою, і тепер воно іде.» Важко було чути напевне, що воно таке, бо Ходор хропів, а його власне серце гупало у грудях. Невже то кров капотить із сокири? Чи може, ледве чутно дзвенять примарні кайдани? Бран дослухався ретельніше. «Кроки.» То були напевне кроки — кожен наступний гучніший за попередній. Та скільки там крокувало ніг, він порахувати не зміг — колодязем-бо гуляла луна. На щастя, не чулося ані капотіння, ані кайданів, зате Бран почув щось інше… тоненьке скигління, наче від болю, і важке придушене пирхання. Та гучніше за все лунали кроки, і вони наближалися.

Бран так перелякався, що і кричати забув. Вогнище блимало кількома тьмяними жаринами, друзі міцно спали. Він хотів був вислизнути зі шкури та пошукати вовка, але ж Літо міг бігати за багато верст звідси, а Бран не хотів лишати друзів беззахисними перед тим, що насувалося з колодязя. «От казав же: не варто було сюди приходити» — подумав він у відчаї. — «Казав же, що тут є привиди. Казав, що треба йти до замку Чорного.»