Слава ЗСУ!

— Куди пан Ілин подів меча пана батька?

«Дарма я не відіслав Лід Роббові Старку» — подумав Тиріон і зиркнув на свого батька, та князь Тайвин саме дивився на короля.

Джофрі та Маргерія з’єднали руки, разом підняли обіручного меча і накреслили у повітрі сріблясту дугу. Коли репнула скоринка, вихором білого пір’я з пирога пурхнули голуби та миттю розлетілися навсібіч, шукаючи собі вікон і бантин даху. З лав гучно залунало схвальне та радісне ревище; скрипалі та дударі на галереї заграли веселої. Джоф схопив наречену в обійми та весело закружляв навколо себе.

Стольний слуга поставив шматок гарячого голубиного пирога перед Тиріоном і поклав на нього ложку лимонно-вершкової приправи. Голуби добре запеклися у пирозі, але Тиріонові вони смакували не краще, ніж ті білі, що тріпотіли крилами у палаті. Санса теж не їла.

— Ви бліді, наче мертві, пані моя, — мовив Тиріон. — Вам не завадить ковток свіжого повітря, а мені — свіжий одяг.

Він підвівся, подав їй руку і закликав:

— Ходімо!

Та не встигли вони рушити, як біля них знову з’явився Джофрі.

— Куди це ви, дядечку? Ви ж тепер мій чашник, хіба забули?

— Мушу вдягнути чисте вбрання, ваша милосте. Чи дозволите?

— Не дозволю! Ви мені до вподоби таким. Подавайте вино!

Королівська чара стояла на столі, де її залишили раніше; щоб дістатися туди, Тиріон мусив видертися на стілець. Джоф нетерпляче висмикнув посудину з його рук і почав пити довго та жадібно; борлак його сіпався, вино стікало підборіддям.

— Пане мій королю, — мовила Маргерія, — нам варто повернутися до наших крісел. Князь Пряжник бажає проказати здравицю.

— Ой, дивися, дядечко навіть голубиного пирога не їв!

Тримаючи келиха у одній руці, Джоф іншою уп’явся у Тиріонів шмат на тарілці.

— Лихо тому, хто не їсть мого пирога! — вигукнув він, набиваючи рота гостро приправленим м’ясом. — Бачте, яка смакота!

Раптом він закашлявся, випльовуючи пластівці хрусткої скоринки, але зразу вхопив іще жменю.

— Сухуватий, щоправда. Треба добре запивати.

Джоф ковтнув вина і знову закашлявся, тепер відчайдушніше.

— Хочу побачити, кахи, як ви їздите, кахи-кахи, верхи на свині, дядьку. Хочу…

Його слова перервав жорстокий напад кашлю. Маргерія занепокоєно подивилася на короля.

— Ваша милосте?!

— Та це, кахи, пиріг, кахи, пусте… кахи, пиріг.

Джоф ковтнув ще вина — чи принаймні спробував, бо все вино вихлюпнуло назовні, коли напад кашлю зігнув його навпіл. Обличчя короля налилося червоним.

— Я, кахи, не можу, кахи-кахи-кахи…

Весільна чара випала з його рук, темне вино линуло помостом.

— Він задихається! — зойкнула королева Маргерія.

Коло її плеча з’явилася її бабуся.

— Допоможіть бідному хлопчикові! — заверещала Колюча Королева голосом удесятеро могутнішим за її статуру. — Бовдури безголові! Чого ви ґав ловите? Допоможіть королю!

Пан Гарлан відіпхнув Тиріона з дороги та почав гамселити Джофрі по спині. Пан Озмунд Кіптюг розірвав королю комір жупана. З горлянки хлопчака вирвався моторошний писк із хлюпанням — наче хтось намагався всмоктати річку крізь соломину — а тоді він зненацька обірвався, і це було ще лячніше.

— Переверніть його! — заревів Мейс Тирел до всіх і нікого. — Переверніть догори дригом, струсніть за п’яти!

Інший голос заволав:

— Води, дайте йому води!

Верховний септон почав гучно молитися. Великий маестер Пицель закликав когось собі на допомогу, аби встигнути до своїх покоїв і знайти там потрібне зілля. Тим часом Джофрі заходився роздирати собі горло нігтями на криваві клапті. Під шкірою натужилися затверділі, наче камінь, м’язи. Принц Томен голосив і бризкав слізьми.

«Він помре» — усвідомив Тиріон, почуваючись напрочуд спокійно посеред пекла, що лютувало навколо. Джофа знову лупцювали по спині, та обличчя в нього дедалі темнішало. Гавкали собаки, верещали діти, люди вигукували поради — одна марніша за іншу. Половина гостей була на ногах; одні відштовхували сусідів, прагнучи краще побачити, інші пробиралися до дверей, прагнучи швидше зникнути.

Пан Мерин роззявив королю рота і запхав до горла ложку. Малий повів очима і зустрів погляд Тиріона. «Він має очі Хайме.» Та Хайме ніколи в усьому житті не був такий зляканий. «Але ж хлопцеві лише тринадцять років.» З рота Джофрі виривалося сухе клекотіння — то він намагався говорити. Очі його збіліли з жаху, він здійняв руку… сягнув до свого дядька чи може, вказав на нього… «Він просить мого пробачення чи гадає, що я можу його врятувати?»

— Ні-і-і!!! — волала Серсея. — Батьку, рятуйте! Допоможіть йому хоч хтось, моєму синові, синочку…