Слава ЗСУ!

— Її кличуть рибою-булькою, пані бабусю.

— Аякже! Що з тих остров’ян узяти — не мають ані краплі уяви. А мій син ту бульку мав би узяти собі за герба. Почепив би на неї корону, як Баратеони на свого оленя, і сидів би раденький, що дурненький. Спитали б мене — я б сказала, що нам від самого початку не варто було потикатися на ту війну. Та що вже вдієш: як молоко видоїли, то назад його корові у цицьку не впорснеш. Відколи князь Булька поклав на голову Ренлі корону, відступати пізно. Але вийшло наче нівроку — скоро запануємо-закоролюємо. Що ти на це скажеш, Сансо?

Санса лише вхопила ротом повітря, почуваючись, наче та риба-булька.

— Тирели виводять свій родовід од самого Гарта Зеленорукого, — тільки й спромоглася вичавити вона з себе у відповідь на раптове запитання.

Колюча Королева пирхнула.

— Так само, як Флоренти, Рябини, Дубосерди і ще половина шляхетних домів півдня! Кажуть, Гарт щедро сіяв своє сім’я по ситих землях Обширу. Не здивуюся, що він не самі лише руки мав зелені.

— Сансо, — втрутилася пані Алерія, — ви, напевне, зголодніли. Чи не бажаєте з’їсти шматочок вепрятини? Або ж лимонних тістечок?

— Лимонні тістечка — мої улюблені, — зраділа Санса.

— Та нам казали! — гучно оголосила пані Олена, вочевидь не терплячи, аби хтось міг всунути хоч слово поперед неї. — Ота бридка істота на ймення Варис гадала, здається, що ми мусимо мати до нього вічну дяку за такі коштовні подробиці. Ніколи не розуміла, по правді, навіщо існують євнухи. Це ж чоловіки, яким відрізали єдине корисне, що в них було! Алеріє, ти колись накажеш нести вечерю, чи хочеш заморити мене голодом? Ходи, Сансо, сядь коло мене — я не така нудна, як решта цього бабства. Сподіваюся, тобі подобаються блазні.

Санса розправила спідниці та сіла.

— Мабуть… блазні, ласкава пані? Ви про тих, які ходять у пістрявому вбранні?

— Цей ходить у пір’ї. А ти про кого спершу подумала? Про мого сина чи цих чарівних пань? Та не червоній, бо з твоїм волоссям стаєш схожа на плід гранату. Всі чоловіки — йолопи та блазні, тут і сперечатися нема про що. Але ті, що у пістрявому, хоч веселіші за тих, що у коронах. Маргерійко, дитинко, поклич Салотруса — подивимося, чи не звеселить він нам панну Сансу. А ви, решта, теж сідайте. Чи я маю наказувати вам усе на світі? Санса, напевне, думає, що мою онуку оточує отара якихось тупих овець.

Салотрус з’явився раніше за вечерю. Він був вдягнений у блазенське вбрання з зеленого та жовтого пір’я, на голові мав м’якого півнячого гребінця, а з себе був могутній та жирний чолов’яга — круглий, мов куля, трохи не втричі більший за Місячка. Він увійшов до палати, перекидаючись на руках, скочив на стіл хвацьким перевертом і зніс перед Сансою велетенське яйце.

— Розбийте його, ласкава панно! — заохотив він.

Кола вона розбила, з яйця вискочив десяток жовтеньких курчат, які миттю повтікали навсібіч.

— Ловіть їх, ловіть! — загукав Салотрус.

Маленька панна Булвер ухопила одне курча і віддала йому, а він закинув голову назад, розтяг велетенського рота, запхав туди курча і прикинувся, що ковтає. Від могутнього відригу в нього з носа полетіли маленькі жовті пір’ячка. Панна Булвер заскиглила з розпачу, але плач змінився раптовим вереском радощів, коли курча вивільнилося з рукава її сукні та побігло рукою.

Стольники внесли юшку з цибулею та грибами. Салотрус почав жонглювати, а пані Олена підсунулася до столу і поклала на нього лікті.

— Ти знаєш мого сина, Сансо? Князя Бульку, господаря на Вирії?

— Пан князь — великий, усіма шанований можновладець, — ввічливо відповіла Санса.

— Великий пихатий бовдур! — мовила Колюча Королева. — Батько його теж такий був. Мій покійний чоловік, вельможний князь Лютор. Та не дивися ти так, я його кохала гарненько і обов’язок свій пам’ятала. А він був до мене добрий, і у опочивальні справу свою знав. Та в голові все одно клепки не мав — примудрився впасти зі скелі на соколиних ловах! Люди казали: задивився на небо і не побачив, куди його кінь везе. Тепер мій бовдур-синочок прагне повторити батькову долю. Тільки їде вже не на коні, а на леві. Залізти на лева — штука нехитра, зате злізти — дзуськи! Я його попереджала, а він лише гигикав. Якщо ти, Сансо, колись матимеш сина, то бий його частіше, аби вчився тебе слухати. Я свого хлопчика не била, бо він у мене один. І тепер він радше послухає Салотруса, ніж рідну неньку. Казала ж я йому, що лев — це тобі не котик-мурчик на колінках, а він мені: «тихо, мамо!». Здається мені, у цій державі чоловіки надто знахабніли: затуляють жінкам рота, як от тобі раз. А королям іноді було б незле відкласти мечі та спитатися ради в своїх матерів!