Слава ЗСУ!

Хайме VII

«Король помер» — казали йому, не відаючи, що Джофрі — не лише його пан і володар, але й рідний син.

— Біс розпанахав йому горлянку ножем! — базікав мандрівний крамар у корчмі при дорозі, де вони перебули ніч. — І випив кров короля з великої золотої чари!

Чолов’яга не впізнав однорукого лицаря з бородою та чорним кажаном на щиті, як не впізнав би і тисячу інших. Тому і балакав так вільно там, де інший не смів би розтулити рота, якби знав, хто його слухає.

— Нє, то була отрута! — наполягав корчмар. — У малого пика зчорніла, мов слива дозріла!

— Хай Вишній Батько подарує йому справедливий суд, — пробурмотів септон.

— То Бісова дружина допомогла йому вбити короля, — присягався лучник у однострої затяг князя Рябина. — Опісля вона зникла з палати у хмарі сірчаного диму, а Червоним Дитинцем пробіг примарний лютововк зі скривавленою пащею!

Хайме сидів мовчки і слухав, як слова течуть мимо, наче дзюркотливий струмок. Забутий ріг пива лежав у єдиній здоровій руці. «Джофрі. Моя кров. Мій першачок. Мій син.» Він спробував викликати у пам’яті обличчя хлопця, та його риси весь час перетворювалися на Серсеїни. «Вона буде у жалобі, волосся розкуйовджене, очі — червоні від сліз, губи тремтять, коли намагаються щось сказати. Коли вона побачить мене, то заплаче знову — хоча і боротиметься відчайдушно, аби втримати сльози.» Сестра рідко плакала, коли поруч був іще хтось, крім нього — не терпіла, щоб її бачили слабкою. Свої рани на серці вона показувала тільки своєму близнюкові. «А тепер вона шукатиме в мене розради та помсти.»

Наступного дня на вимогу Хайме вони летіли, мов навіжені. Його син був мертвий, а сестра понад усе мала потребу в своєму коханому браті.

Коли Хайме Ланістер побачив перед собою велике місто з темними вартовими баштами проти ранніх сутінок, то рушив легким чвалом до Сталевого Шкарбана Вальтона, який трусив ристю позаду Нігтя під прапором миру.

— Що це так жахливо смердить? — скривився північанин.

«Смерть» — подумав Хайме, але вголос відповів:

— Дим, піт і гівно. Коротше кажучи, Король-Берег. Якщо мати добрячого носа, можна винюхати і зраду теж. А ти хіба раніше не чув, як смердять великі міста?

— Я нюхав Білу Гавань. Вона так не смерділа.

— Біла Гавань поруч із Король-Берегом — що мій брат Тиріон поруч із паном Грегором Клеганом.

Ніготь вів їх угору низьким пагорбом. Семихвостий прапор миру тріпотів на вітрі, вилощена семикутна зірка яскраво сяяла на держалні.

«Скоро я побачу Серсею, Тиріона та батька. Невже мій брат справді міг убити малого?» Хайме крутив думку в голові так і сяк, але не міг у неї повірити. Він почувався на диво спокійним, хоча знав, що батьки мусять шаленіти з горя, коли помирають їхні діти: видирати собі волосся з корінням, шпетити усіх богів, закликати криваву помсту. Чого ж він не відчував майже нічого? «Малий жив і помер, думаючи, що його батько — Роберт Баратеон.»

Хайме справді дивився, як він народжується, але радше заради Серсеї, ніж самої дитини. І ніколи не тримав на руках.

— Ти подумав, як це виглядатиме? — спитала сестра, коли їх нарешті залишили баби-сповитухи. — Куди вже гірше, що Джоф схожий на тебе — ще бракувало, щоб ти тут над ним туркотів!

Хайме тоді здався, майже не опираючись. Немовля на ім’я Джофрі було мале, рожеве, без упину верещало та скиглило, вимагало надто багато часу Серсеї, любові Серсеї та цицьок Серсеї. Таке хай Роберт забирає собі.

«І ось він мертвий.» Хайме змалював собі Джофа нерухомим, холодним, з чорним від отрути обличчям — і знову нічого не відчув. «Може, я справді чудовисько? Недарма ж люди кажуть.» Якби Вишній Батько просто зараз зійшов з неба і запропонував обрати, що йому повернути: сина чи руку, Хайме знав, що б він обрав. Зрештою, він мав другого сина і сім’я ще вдосталь на безліч нових. «Якщо Серсея захоче ще одну дитину, я подарую їй дитину… і цього разу я візьму її на руки, і хай Інші ухоплять тих, кому це не до смаку.» Мертвий Роберт гнив у могилі, а Хайме до смерті втомився від брехні.

Він зненацька обернувся і зачвалував назад — шукати Брієнну. «Самі лише боги відають, чого я оце клопочуся. Скільки доріг за життя подолав, а досі не щастило зустріти нуднішого та відразливішого супутника.» Дівчисько їхало далеко позаду і трохи збоку, наче показуючи, що не хоче мати з ними нічого спільного. Дорогою для неї так-сяк зібрали чоловічий одяг: тут сорочку, там камізелю, ще десь пару штанів, кобеняка з каптуром, ба навіть старого залізного панцира. Брієнна, вочевидь, у чоловічому вбранні почувалася зручніше, та гарнішою на вроду її вже ніщо не могло зробити. «І щасливішою теж.»